150 РОКІВ ТОМУ, В СІЧНІ 1860-ГО, ВИЙШЛО ТРЕТЄ — ОСТАННЄ — ПРИЖИТТЄВЕ ВИДАННЯ «КОБЗАРЯ» Т.ШЕВЧЕНКА

Уперше невелика збірка поезій під назвою «Кобзар» вийшла у квітні 1840 року. Там було усього вісім творів — 7 поезій і поема «Катерина». Друге видання під назвою «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» випущено 1844 року. Того ж року вийшли «Живописна Україна» та окремими книжечками — поеми «Тризна» і «Гамалія», 1859-го у німецькому Лейпцигу побачила світ збірка «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки», де вперше було надруковано «Заповіт». І ось через 20 років після першої з’яви «Кобзаря» та тривалого (понад рік) листування між Третім відділенням, міністерством народної освіти та цензурними відомствами з приводу прохання Т.Шевченка про нове видання «Кобзаря» — третє (і останнє за життя) найповніше видання. Але не повне («цензура випустила із своїх пазурів мої безталанні думи та так, проклята, одчистила, що я ледве пізнав свої діточки», — оцінка самого Т.Шевченка). А не пропущені цензурою місця з поеми «Катерина» у примірниках, що призначалися деяким високопоставленим особам, у т.ч. і тодішньому міністру народної освіти Ковалевському, друкарі заклеїли надрукованими листочками.

Гроші на видання в сумі 1100 карбованців позичив (як і просив у листі з Петербурга Т.Шевченко) Платон Симиренко — з умовою повернення боргу примірниками книжки. Книжку надруковано в книгарні Куліша тиражем 6050 примірників. Фірмі Яхненка і Симиренка Тарас надіслав 735 примірників.

ЗГОДЬМОСЬ, не пестила доля нашого великого поета. Йдеться не тільки про життєві обставини. А й чисто творчі. За чверть століття, що охоплює активну творчу діяльність, три збірки поезій — не густо. Зате вихід «Кобзаря» 1860 року став сенсацією для російської столиці. «Спешим уведомить наших читателей о выходе в свет стихотворений малороссийского поэта Т.Г.Шевченко под титулом «Кобзарь». Эта небольшая, но великолепно изданная книжка украсила бы каждую, самую богатую литературу: это истинно гениальные произведения даровитого художника. Шевченко — это тип чисто народного поэта-художника, в нем... отразилась вся Украина, поэтическая, философская, жизненная, будничная» (Газета «Северная пчела», 26.01.1860 р.).

«Т.Г.Шевченко — представитель малороссийских писателей, перед его гениальностью все покорно склоняют свои головы, и нет ни одного украинского поэта, который даже подумал бы о соперничестве с Шевченко. Нет в Малороссии ни одного порядочного уголка, в котором имя творца Кобзаря не произносилось с уважением и глубокою любовью; в народе поют его песни. Это высшая степень славы. Шевченко ... уже принадлежит истории. Это — самая видная, самая симпатичная личность Украины нашего времени; на него обращены теперь взоры всех как на представителя народных дум, горя, желаний, радостей» (Журнал «Семейный круг», 1860, ч. 8, 25.02.1860 р.).

Докладне повідомлення про вихід Шевченкового «Кобзаря» дає журнал «Народное чтение», одночасно публікуючи кілька віршів поета українською мовою та в перекладі на російську. У цьому ж журналі Т.Шевченко подав свою коротку біографію, уривки з якої — за спогадами одного із сучасників-росіян — «були процитовані майже в усіх журналах та газетах і рознесли ім’я Шевченка по всій Росії». А в листі до редактора цього видання стосовно своєї біографії Тарас Григорович писав: «Коротка історія мого життя,.. сказати правду, коштувала мені дорожче, ніж я думав. Скільки років утрачених! Скільки цвіту зів’ялого! І що я купив у долі своїми зусиллями — не згинути? Ледве чи не саме тільки страшне урозуміння свого минулого. Воно жахливе, воно тим більше для мене жахливе, що мої рідні брати і сестра... досі — кріпаки».

Газета «Московский вестник» у рецензії на «Кобзар»-1860 писала: «...Тепер ви на кожному кроці зустрінете в нас людей, які приходять у захоплення від п.Шевченка, які учаться навіть по-малоросійському тільки для того, щоб прочитати його вірші...»

Отже, книжка оповістила світ: Україна має свого генія і пророка, співця і захисника, будівничого української України, слово і слава якого — безсмертні.

НА ЧАС ВИХОДУ останнього видання «Кобзаря» Тарасові лишалося жити 13 місяців. За спогадами одного із сучасників, «обличчя, помітно набрякле, мало виразні сліди багато чого пережитого Шевченком, зокрема й тієї слабості, яка в останні роки передчасно прискорила його життєвий кінець... Але досить було відійти на кілька кроків, і Шевченко зовсім змінювався: він тоді ставав схожим на відомий портрет-офорт його власної роботи. І все це робили його чудові, оксамитні, такі глибокі-глибокі темно-карі очі; все лице так од них гарнішало, що Шевченко ставав невпізнанним, молодшав; тиха задума і сердечна щирість світилися на його обличчі. Шевченко майже не брав участі в суперечках, та коли починав говорити, наче якісь іскри пробігали в його очах».

У творах Шевченка цього періоду (а після виходу останнього «Кобзаря» він напише ще близько сорока поезій) помітні трагічні нотки, та все ж поет налаштований на конкретні життєві плани. Найдужче йому хочеться життєвого затишку, його приваблює ідилія сімейної влаштованості: щоб і вірна дружина-господиня, і дітки, і милі краєвиди... «Посилаю тобі нашвидку зроблений план хати. Поміркуй і роби, як сам знаєш. Мені тільки треба, щоб робоча була дубова та круглий ганок скляний на Дніпро», — пише Тарас до Варфоломія Шевченка 18 лютого (за ст. ст.) 1860 р. Він вказує навіть орієнтири місця, яке уподобав: «На правім же березі, між Каневом і Пекарями, на високій горі, єсть лісочок, граничить з Монастирищем; посеред того лісочка — поляна, далеченько од города; внизу кілька рибальських хаток; на тій горі дуже багато дичок — яблунь і груш. А любий староденний Дніпро буде здаватися тобі під ногами». У листі до Варфоломія від 1 липня 1860 р. уточнює: «Коли ти кажеш, що коло Канева добре буде, то бери десять десятин землі з умовою заплатить гроші в продолженіє года в три срока». Активно діє Тарас і для визволення з кріпацтва братів та сестри — і в липні 1860-го поміщик В.Фліорковський підписав умови про звільнення родичів Шевченка з кріпацтва. Хоча ті умови були надто жорсткі, навіть жорстокі. «Він згоджується дати особисту свободу сімействам твоїх братів та сестри без викупу, відступає за гроші садиби, але нізащо не згоджується відступити землі під оранку…» — повідомляв Шевченкові 7 вересня 1860 р. один із приятелів, який займався цією проблемою. Прийшло і творче визнання: у вересні 1860-го, як зазначено у звіті імператорської Академії мистецтв, «проголошено було при звукові труб і литаврів на загальних зборах Академії» про обрання Шевченка академіком-гравером. Зрештою, менш як через півроку після українського вийшов «Кобзар» у перекладі на російську мову. І поет одержав примірник з дарчим написом перекладача М.Гербеля.

Але жодну з доленосних проблем так і не вдалося вирішити остаточно. Багато з його творів ще десятиліттями блукатимуть з одних рук до інших, по них топтатимуться цензори, доки таки втраплять у повноцінний «Кобзар». Не судилося зазнати сподіваної волі і з власними нивами і родичам Тараса. Та й він сам «розживеться» «оселею» на канівських горах над Дніпром у милій Україні аж після смерті. Не вирішилося і, мабуть, визначальне для подальшої долі питання — одруження. Ликера Полусмакова, на 26 років молодша за поета, розбила його мрію — лишилося раювати у потойбіччі, де:
Неначе над Дніпром широким
В гаю — предвічному гаю,
Поставлю хаточку, садочок
Кругом хатини насаджу;
Прилинеш ти у холодочок,
Тебе, мов кралю, посаджу.
Дніпро, Україну згадаєм,
Веселі селища в гаях,
Могили-гори на степах —
І веселенько заспіваєм...

І таке його сумне пророцтво збудеться — переїде до Канева його «краля» і на схилі літ день за днем ходитиме до могили Тараса як на сповідь і покуту: «13 мая 1905 року приїхала твоя Ликера, твоя любов, мій друже. Сьогодні мій день ангела. Подивись на мене, як я каюсь», — записала вона у книзі вражень, що зберігалася, доступна для всіх, у «Тарасовій світлиці» поруч з могилою Шевченка.

І МИ, нащадки великого Кобзаря, маємо за що каятися перед Тарасом. Передовсім за своє не завжди шанобливе ставлення до його творчості та пам’яті, до його заповітів. Кожне слово Шевченка народжене в муках його стражденного серця, та для нас воно — як озон, що збагачує душу і просвітлює мозок. Читаймо «Кобзар» як найсвятішу книгу. Це наша національна Біблія, невичерпна у своїй мудрості і любові до людини, до народу, до України.

Володимир БІЛЕНКО
http://www.silskivisti.kiev.ua/18448/index.php?n=4386

На фото - «Кобзар» 1860 р. (портрет Т.Шевченка роботи худ. М.Мікешина)

12.03.2010