"КОБЗАР”-ФРОНТОВИК

Майже 66 років тому — 28 жовтня 1944 р. — Україна була звільнена від німецько-фашистських загарбників. Одним із тих, хто здобував перемогу, був мій земляк — Тарас Григорович Шевченко — видатний поет і художник. “При чому тут Шевченко?— здивується читач. — Адже він помер за 80 років до початку Великої Вітчизняної війни”. Дійсно, це так, але на фронті воював Шевченків “Кобзар”, воювало його слово, що стало багнетом, який вражав ворога.

Із усієї колекції “Кобзарів”, яку я зібрав, найбільше ціную саме цю невеличку збірку. Вона нагадує мені бійця, на долю якого випали найтяжчі випробування того солдата, що загинув у перший день війни у Бресті, впав замертво на широкому полі моєї Корсунь-Шевченківщини, був смертельно поранений в останній день війни. Вона нагадує воїна, який, будучи тяжко пораненим, знову і знову піднімався в атаку і йшов до Перемоги.

На першій сторінці “Кобзаря” полум’яніють рядки поета:

І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.

На другій — рік видання: 1943-й. Саме тоді “Кобзар” відбув на фронт — починалося визволення України.

На третій сторінці — портрет Великого Кобзаря. Дивишся на його сумні очі, а вони ніби промовляють: “Хоч і поганеньким я був служакою, а все-таки за десять років солдатчини чомусь навчився. Я міг би взяти гвинтівку і йти боронити рідну землю”.

У передмові до “Кобзаря”-фронтовика Павло Тичина написав: “Книги, як і взагалі всі твори людського духу, не однакову мають долю. Одні з них, мов той листочок, що упав з верби на воду: покрутився, покрутився, і от вже його нема. Це твори естетів і всякого роду пустоцвітів літературних. Другі ж неначе тая водорость бліда, що намагається потужний хід спинити річки: пальці її завше слизькі, витягнуті за водою. Це твори надмірних чистьох, святош і містиків непоправних, які, відставши від життя, мають, одначе, гордий намір величний хід історії спинити. Та дарма! Їхні наміри самий тільки сміх у народу викликають, сміх та жалість. І от, нарешті, є ще один рід творів у житті. Вони (твори) немов та брила кам’яна, мов глиба скелі вікової висить і думу свою мовчки передумує над шумом. І брила слухає вітрів, сама ж вдивляється у піняву, у бризки і шум, що під ногами, намагаючись угадати: а де ж то є найглибша та вибоїна підводна, щоб кинутись туди і цим-бо вирівняти дно, а річці новий вже напрям дати.

Сила названої книжки була така велика! Щирий, народний, правдивий тон її — такий не подібний до інших! А кругом ще стільки було тієї водорості та пустоцвіту, які уперто тримались за старе життя. Тож поява “Кобзаря” Шевченка була буквально як обвал.

Не обійшлося тоді й без висміювань, без галасу, без крику. Та, незважаючи на крик цей і галас, книжка під назвою “Кобзар” своєю появою грандіозне зрушення зробила в літературі”.

У численних листах червоноармійців (не лише українців), що надходили до Спілки письменників, до редакцій, до Академії наук, було одне прохання, що без кінця повторювалося, прохання надіслати “Кобзаря” Шевченка на фронт. Так, гнівне слово Тарасове допомагало воїнам духовною зброєю своєю в боротьбі проти німецьких загарбників. І вони, разом зі своїм поетом, ще голосніше підносили його клич бойовий: “Нехай ворог гине!”

І ось одного травневого дня 1943 р. 20 тисяч “Кобзарів” поїхали воювати на фронт із Уфи. А попереду було ще два роки — тяжких, политих кров’ю, усіяних могилами. До Перемоги залишалося два роки... Розпочиналася велика битва за звільнення української землі. Ось туди якраз і поїхав “Кобзар”-фронтовик.

Реве та стогне
Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма.

Прочитав воїн ці рядки і перед його очима постала рідна домівка, яка на нього чекала. А попереду був Дніпро, що кликав на поміч. Нагадую, йшов 1943 рік...

Наступний вірш “Тече вода в синє море...”. І воїна запитують:

На кого покинув
Батька, неньку старенькую,
Молоду дівчину?

А потім “Думи мої, думи мої...”. І вже звучить команда: “Підйом, вперед руш!”:

За карії оченята,
За чорнії брови
За степи та за могили,
Що на Україні...

За визволення України точилися жорстокі бої. Вороги вперто тримали оборону, не бажаючи поступитися загарбаним. У вірші “З фронтового блокнота” Кость Герасименко писав:

До світанку ревли гармати,
А коли зайнялася зоря,
Захотілося перечитати
Том улюблений “Кобзаря”.
На війні не буває часу
Для сердечних, для ніжних слів,
Але серце й любов Тараса
Відчуваєш крізь бурю днів…
Краю рідний, хоч вітром синім
Нам дмухни із далеких меж,
Ти під німцем не зігнеш спину,
Ти в крові і в грозі встаєш!..
Б’ють гармати, палає небо...
Краю рідний, вишневий край,
З “Кобзарем” я іду до тебе,
З словом рідним, простим. Чекай!

Читав солдат Шевченкові рядки і, мабуть, перед боєм, перед атакою молився:

О Боже мій милий!
Тяжко жить на світі,
а хочеться жить:
Хочеться послухать, як море заграє,
Як пташка щебече, байрак гомонить,
Або чорнобрива в гаю заспіває...
О Боже мій милий, як весело жить!
А попереду був Дніпро:
Ой Дніпре мій, Дніпре, широкий та дужий!
Багато ти, батьку, у море носив
Козацької крові; ще понесеш, друже!
Червонив ти синє, та не напоїв;
А сю ніч уп’єшся. Пекельнеє свято
По всій Україні сю ніч зареве...

Ворог вважав Дніпро серйозною перепоною для наших військ. Могутня ріка, широка і глибока, прикрита з високого берега захисними спорудами “Східного валу”, дійсно була міцним бастіоном. У серпні — вересні 1943 р. розпочалися бойові операції по звільненню України. Разом з бійцями активну участь у них брали бійці-“Кобзарі”.

Ось рядки із вірша Миколи Рибака “Нас заколисував Волосожар”:

Тримаючи прострелений “Кобзар”,
Читав радист натхненно:
Кари катам, кари!
Не дочитав, бо чуємо з пітьми
Наказ: приготуватись до атаки!
Не прочитали епілогу ми
Могутньої поеми “Гайдамаки”.
“Катюші” били, світ вибухав, гудів,
Ішли бійці — в пропаленій одежі —
За друзів смерть і за сивини вдів,
За хату рідну в полум’ї пожежі.
І не поміг фашистам їхній бог:
Вставали: з піднятими йшли руками...
Так ось — новий і славний епілог,
Що в битві цій написаний був нами!

“Кобзарю”-фронтовику присвятив свій вірш “Дорога реліквія” Іван Паліївець:

Мені після війни комбат
Прислав реліквію священну —
“Кобзар” Шевченків ... той, що брат
Читав зенітникам щоденно.
На нім автограф брат лишив —
Кров запеклась поміж рядків,
Коли від кулі супостата
На снігову упав постіль...
Заклечану могилу брата
Вже зарівняла заметіль.
Ти прагнув, брате, висоти —
В дерзання виміри незвичні...
Зберіг ти дарницькі мости,
Щоб ми звели тепер космічні.
Тулю до серця рідний дар —
Обпалений в боях “Кобзар”.

У цього “Кобзаря”, що я тримаю в руках, щаслива доля. Він не був поранений, на ньому немає крові, він не горів у вогні й не тонув у воді. Так, у нього щаслива доля, насамперед, тому, що дожив до Перемоги і нині живе з нами.

А закінчується “Кобзар” останнім віршем, який написав Тарас Шевченко. Уже будучи смертельно хворим, він все-таки мріяв про щасливе життя:

В гаю — предвічному гаю,
Поставлю хаточку, — садочок
Кругом хатини насажу;
Прилинеш ти у холодочок,
Тебе, мов кралю, посажу;
Дніпро, Україну згадаєм,
Веселі селища в гаях,
Могили-гори на степах —
І веселенько заспіваєм…

Доля книжки, як зазначив Павло Тичина, доля взагалі кожного твору людського духу — не однакова. І це ми бачимо на прикладі надзвичайного поширення “Кобзаря” Тараса Шевченка, який відразу після виходу його у світ за свою силу діючу був розхватаний мільйонами рук, притулений до серця а потім десятки разів перевиданий і доповнений, пішов у світ між люди.

Шевченко, куди б його не закинула доля, — завжди був вірний своєму девізу: не каятися, не гнутися перед ворогом.

Патріотизм поета, його ненависть до ворога з давнини випромінюють такі яскраві снопи світла, що ми не можемо очей відвести від їх потужності і сяйва.

Особливо дорога нам риса в творчості Шевченка — це його постійна недремність щодо ворогів свого народу.

Мільйони бійців не дожили до Перемоги. Не дочекались, на жаль, мільйони воїнів і цьогорічного свята. Ми схиляємо голови над їхніми могилами, віддаємо шану тим небагатьом, які зустрічають з нами 60-річчя визволення України.

Давайте ж у цей день згадаємо “незлим тихим словом” ще одного бійця–фронтовика, ім’я якого “Кобзар” Тараса Шевченка. Живи вічно “Кобзарю”! І якщо, не дай Боже, прийде лиха година, зови, піднімай і веди народ України боронити свою волю!

І ось одного травневого дня 1943 р. 20 тисяч “Кобзарів” поїхали воювати на фронт. До Перемоги залишалося два роки...

Володимир Портянко
заслужений працівник культури України
http://forum.2000.net.ua

26.07.2010