Крадіжки у Бібліотеці ім. Т.Шевченка в Лондоні

У Бібліотеці ім. Т.Шевченка в Лондоні – духовному осередку українців на Британських островах, сталася жахлива і приголомшуюча подія. Під час латинських різдвяних свят злодії, понищивши вікно та кілька дверей, вчинили крадіж, зруйнувавши мистецьку колекцію, яка роками по крихті збиралася українцями. Цю, сплановану на замовлення в різдвяні свята, злодійську акцію не можна назвати інакше як виявом дикунства в його неприкритій формі. Мимоволі згадується Шевченкове: «Славних прадідів великих Правнуки погані...»

Перлиною колекції була картина «Весілля», придбана Союзом Українців у Великій Британії у 1983 році, яка належала пензлю видатного майстра побутового живопису й ілюстрації Костянтина Трутовського. Всю свою творчість художник присвятив Україні, виконавши численні реалістичні твори, які по праву ввійшли в золотий фонд українського мистецтва.

К.Трутовський народився у 1826 році в Курську, виховувався у родинному маєтку в с. Попівці на Харківщині. Початкову освіту здобув у Харкові. В 1839 р. вступив до Петербурзького інженерного училища і отримав фах військогово інженера. Потім почав відвідувати малювальні класи Академії мистецтв, де навчався у проф. Ф. Бруні. По закінченні Академії переїхав до села Яковлевки, поблизу Курська, й цілком віддався улюбленому мистецтву: багато мандрував по Україні, змальовував побутові сцени з життя українського народу. Він умів знайти в повсякденному житті селянства характерне, істотне, що відтворювало народний побут та передавало поетичний зміст звичаїв і часто додавав характерні деталі з власних спостережень життя і побуту українського народу. Інтерес художника до селянської теми був реалізований у ряді таких праць як «Колядки на Україні» (1864), «Сорочинський ярмарок» (1872), «Базар у провінції» (1878), «Весільний викуп» (1881), а також у зазначеній картині «Весілля» (1872).

Тут художник майстерно відтворив сцену, де в селянській хаті за накритим білою скатертиною столом сидять молодий у шапці з сірого смушку та наречена в ошатному вбранні. Голова її вкрита «вельоном» - білою прозорою тканиною з червоною стрічкою. Поруч неї дівчата-дружки в білих вишиваних сорочках та корсетках, з червоним намистом та вплетеними у коси червоними стрічками, а чоловіки в шароварах та свитах, підперезаних червоними поясами. Серед зображених старости, з перев’язаними через плече вишитими рушниками, які провадять весіллям, жінки у традиційному українському вбранні та маленька босонога дитина, що тримає мати за руку. Цю побутову картину органічно доповнює інтер’єр, де зображено ряд вкритих рушниками ікон, а через маленьке віконце падає у хату світло. Твір виконано з глибоким знанням побуту українського народу.

Сформуванню мистецьких поглядів К.Трутовського сприяли поетичні, живописні й графічні твори Т.Шевченка, з яким він був особисто знайомий та ілюстрував його твори («Наймичка», «Гайдамаки» «Невольник»), а у 1880-і роки й біографію поета.

Його творчість користувалася великою популярністю і мала значний вплив на багатьох українських художників-реалістів кінця ХІХ – початку ХХ ст., зокрема, М.Пимоненка, С.Васильківського, О.Сластьона та І.Їжакевича.

Королівське бельгійське товариство акварелістів у 1857 р. обрало його своїм членом. У 1880 р. К.Трутовський вийшов у відставку й остаточно оселився в Україні. Він створив багато графічних композицій, які мав намір вмістити в окремий «Український альбом». Художник помер у 1893 році. Його твори зберігаються у Музеї українського мистецтва та Національному музеї Т. Шевченка в Києві, Третяковській галереї у Москві, Російському музеї в С-Петербурзі, Національному музеї Республіки Татарстан, у Курській обласній картинній галереї та ін. Де б не знаходилась викрадена картина «Весілля» (1872), вона була і залишається власністю Союзу Українців у Великій Британії і завжди буде публікуватись, як належача Бібліотеці ім. Т.Шевченка в Лондоні.

Ще три, викрадені «любителями мистецтва» картини, написані сучасними художниками України. Дві з них належать Данилу Довбошинському, Заслуженому художнику України, члену Спілки Художників України. Він народився в 1924 році в с. Колки на Волині. Малювати почав з дитячих років. Після Другої Світової війни короткий час працював актором у театрі, а в 1946 р. був зарахований на четвертий курс художнього училища у Львові. Після його закінчення навчався у Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва, де потім довгі роки викладав та завідував кафедрою малярства. Нині продовжує працювати в галузі станкового живопису та монументально-декоративного мистецтва. Сюжетом обох картин, написаних майстром у 1992 р., була українська тематика - побілені селянські хатки під теплими солом’яними стріхами, що проросли зеленим мохом та уквітчані навколо мальвами. Вони передають свіжість, ніжність, родючість рідної землі та спогади дитинства, “коли ріки були глибші, а трави густіші...”

Остання із зникнувших картин - «Дзвонар», була написана в 1976 р. Панасом Заливахою, одним із символів «шестидесятництва». На ній зображено чоловічу постать з піднятими до гори руками, яка символізує збірний образ українця, що підводиться з колін та прагнення до демократизації країни. Сюжетно він став поряд з мозаїкою «Пророк», виконаною П.Заливахою, А.Горською, Л.Семикіною і Г.Севрук, для вестибюля Київського університету з нагоди відзначення 150-річчя з дня народження Т.Шевченка (мозаїка була знищена московськими шовіністами в 1964 р.).

Всі зазначені вище художники, скромні особистості, створювали духовну фортецю України, цементуючи її культуру, кожний у свій час.

У додатку до описаних картин були викрадені чотири бронзові скульптури, створені рукою геніального майстра – скульптора, графіка й портретиста Григорія Крука, добре знаного у західному світі. Його творчість, з якою починають знайомитись широкі кола українського суспільства, ще належно не вивчена й не оцінена. Юнаком Григорій виїхав у вільний світ, де здобув багатий академічний досвід європейських мистецьких шкіл, став правдивим митцем, який вільно реалізував свої творчі здібності і зберіг свою неповторну індивідуальність. Григорій Крук народився 30 жовтня 1911 р. в селянській галицькій родині в с. Братишів (Тлумацький р-н, Івано-Франківська область). Батько Яків мав гончарну майстерню, де робив на верстаті посуд, а інколи ліпив з глини забавні фігурки-іграшки для дітей, розумівся на церковному малярстві та робив з цементу цвинтарні хрести. Саме від батька Григорій успадкував нахил до ліплення, а з сільської гончарної майстерні виніс свої перші навики роботи з глиною. За порадою сільського вчителя Василя Лукасевича, який першим звернув увагу на його малюнки та фігурки, батьки віддали Григорія на навчання до Станіславської деревообробної школи. Згодом він вступив до Мистецько-Промислової Школи у Львові. Деякий час працював у столярній майстерні відомого різьбяра галицьких іконостасів Андрія Ковера, а вечори проводив у робітні скульптора Сергія Литвиненка.

У 1931 р. Григорій вступив на скульптурне відділення Краківської Академії Мистецтв, де вчився у досвідченого майстра Костянтина Лящки і яку закінчив з відзнакою. У 1936-40 рр. студіював як стипендіат Українського наукового інституту в Берлінській Академії Мистецтв у професорів Альфреда Фоке, Отто Гіцберґера, Франца Блачека, Августа Кранца і Арно Бреккера. Він здобув багатий академічний багаж європейських мистецьких шкіл і ці заклади дали солідну підставу для розвитку його творчого таланту.

Меценатів Крук не мав, але мав вже досить відоме ім’я в місцевому мистецькому середовищі. Він мешкав у Мюнхені в дільниці Швабінг, де винаймав маленьке помешкання з великою й світлою майстернею на четвертому поверсі уцілілого будинку. Тут він працював і гуртував, опинившихся у важких обставинах на чужині, наших митців. У 1946 р. у нього часто зустрічалися М.Дмитренко, С.Гординський та інші, які жили в таборах для біженців («переміщених осіб»). Тут відбувалися наради та планувалися різні мистецькі «імпрези». На подвір’ї цього будинку він мав ще одну майстерню, де працював влітку, тримав там глину, різне знаряддя та гіпсові відливи. Умови праці в цій вигідній та затишній майстерні примусили його залишатися там протягом життя. Тут він широко розвинув своє мистецтво й ті риси статичності й сили, які випливали з його органічного зв’язку з землею. У своїх постатях селян він нічого не прикрашав, а показав їх такими, яких зберіг у своїй пам’яті з молодих років. Недарма його, представлені в динаміці, персонажі вражають нас сильним і переконливим відчуттям гармонії і єдності класичної краси людського тіла і сили життя людини.

Найбільше його виставок відбулося у місті, де він жив і творив – Мюнхені (1946, 1947, 1952, 1960, 1963, 1969). Він також мав ряд індивідуальних виставок у багатьох містах Америки, Канади, Азії (Пекін, Анкара) та Європи. Серед них: Париж, Лондон, Едінбурґ (1954), Бонн (1955), Рим (1957), Нью-Йорк і Філадельфія (1961), Відень (1962), Берлін (1963), Торонто, Канада (1964), Мерано, Італія та Вільдбад, Німеччина (1968), Дубровнік (1970), Ґент (1971), Кіхлей (1986). За виконані у Римі скульптурні портрети Йосипа Сліпого, Папи Павла УІ, митець отримав у 1964 р. диплом та медаль у Ватикані.

Г.Крук вміло, на високому технічному рівні, оперував своїм матеріалом, а висока техніка давала завершеність, що сьогодні є рідкістю.

У побуті він був надзвичайно скромним і порядним. Про свою творчість не говорив і не хвалився успіхами чи знайомствами, не збирав рецензій й каталогів з виставок та особистих фотографій. Серед сотні, зроблених ним портретів немає жодного автопортрету... Він жив для щоденної важкої мистецької праці, яка приносила йому насолоду. Дуже любив подорожувати особливо до Італії, де все було йому до душі....

У середині 1980-х здоров’я майстра погіршалось. Не маючи родини він переселився до пансіонату для самотніх людей, де мав власну кімнату і окреме місце для роботи над скульптурою. Григорій Крук помер 5 грудня 1988 р. в Мюнхені, залишивши кілька сотен скульптур та тисячі рисунків.

Такі пам’ятки мистецької творчості не дають українцям безслідно розчинитися у людському морі еміграції. Ми шануємо свою історію, своє минуле і те, що від того минулого залишилося треба не нищити, не викрадати і ховати, а бережливо зберігати й показувати широкому загалу.

Ми маємо безліч прикладів нищення українських пам’яток старовини... Часи міняються – тепер вони настільки популярні, що їх викрадають... Але привласнення чужих речей - справа неблагородна. Вони будуть приносити нещастя й тим, хто їх злодійськи викрав і тим, хто незаконно утримує, поки не повернуться до дійсного власника – Союзу Українців у Великій Британії. Розслідування триває....

Д-р Людмила Пекарська,
Зав. Бібліотекою і Архівом ім. Т.Шевченка в Лондоні

2007.04.27