 |
Роман Лубківський: «Для мене дорога кожна риса Тараса»
Роман Лубківський — визначний український поет, перекладач, літературознавець. Голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка, заслужений діяч мистецтв України, автор багатьох книг поезій. Лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка, премій П. Тичини, ім. В. Незвала, ім. П. Гвєздослава.
Нещодавно на Тернопіллі пройшло Міжнародне Шевченківске літературно-мистецьке свято «В сім’ї вольній, новій». Про своє сприйняття Шевченка розповідає Р. Лубківський. — Романе Мар’яновичу, переконаний, що для кожного образ Тараса Шевченка — це особисте. І для кожного він змінюється з прочитанням його творів. Як для Вас особисто змінювався образ Шевченка? — Насамперед образ Шевченка виникав на підставі прочитаного. У нас на Поділлі відразу після війни, у 1948-1949 роках читали дуже багато Тараса Григоровича. Хтось із старших читав дітлахам твори, які западали в пам’ять, а відтак — у душу. Ви, Сергію, нагадали мені ті часи, коли я вперше почув слово Шевченка. Чим таке пояснити — не знаю, але дійсно, у нас, у селі Острівець на Тернопіллі, твори поета пошановувалися багатьма простими людьми, трударями. — З огляду на вік, Ви сприйняли його майже як казку? — У всякому разі, цей образ для мене був загадковий. Мені здавалося, що це хтось такий легендарний, якого навіть важко уявити собі живим. Тобто, для мене він ще був не як людина, а міф. — І ось настав момент розуміння… — Злам настав, коли у 50-і роки я взяв до рук книгу Оксани Іваненко «Тарасом шляхи». Цю книгу треба всім прочитати. Після неї у мене змінилося уявлення про нашого поета. Там містилася саме та конкретика, якої не вистачало мені для доповнення, збагачення образу. І ось я зрозумів, що від маленького Тараса, потім юного Шевченка, настав час Шевченка зрілого. Знаєте, я розумію, може й тоді підходив до того розуміння, що це був образ не мій власний, а описовий, тобто перша версія, у моєму дитинстві, була міфічна, а друга ґрунтувалася на побаченому досвідченою письменницею. Та мені здавалося, що Тарас все-таки інший. І усвідомлення що Шевченко — інакший, що цей образ уже наблизився до мене, прийшло. Це сталося вже пізніше, під час навчання у Подільському університеті, і, звісно, відвідування Шевченкової гори у 1961 році. Тоді я зрозумів, що всі ці іпостасі об’єднуються, але й це не остаточне. Це ще не стало для мене підсумковим образом. Аж коли я почав вчитуватися в Шевченка глибше, перечитав шевченкіану, його листи, повісті, щоденники, зрозумів, що це дуже складний образ, інтелект того часу, і не лише ХІХ століття. Врешті, мій мистецький відгук на це можна побачити у книзі «Погляд вічності». — Інколи намагаються розділити Тарасову творчість у літературі й образотворчому мистецтві, питаючи, чи він більше поет, чи художник… — Я так питання не ставлю. Це вже для професіоналів-аналітиків. Для українця загалом — він цільний. Для мене кожна його риса дорога. Я радію, що не просто одна частина його творчості доповнює іншу, а що твориться образ унікальний у світовій літературі. Де все природно поєднується, де існує велика, ще не кінця з’ясована гармонія. І, нарешті, ще один період у розумінні творчості Шевченка. Вчитуючись у слово Шевченка, я водночас дивився на його автопортрети. Але зараз я знову стою перед образом Шевченка, щойно відкритим для себе, бо повернувся із Казахстану, де був у місті Форт Шевченко. Там я відчув цілковито іншу конкретику, я побачив землянку, де відпочивав Шевченко, місце, де він плекав сад, я побачив вже не абстрактні, не умоглядні, а конкретні пейзажі, багато з яких збереглося, а отже, в цих пейзажах існує душа Тараса Григоровича. Але найголовнішим, може найболючішим, доповненням характеристики чи образу Шевченка як людини реальної, а не такої, яка, скажімо, перейшла у певний символ, хоча й це дуже дороге, це залишки Новопетрівського укріплення. Я просто вражений тією страшною руїною тюрми, якою для Шевченка був цей форт. Він тут і жив, і творив. І коли я думаю, як Шевченко чекав свого звільнення, як змінювався вираз його обличчя, яким був настрій — від болючого, до просвітленого, від безрадісного, до все-таки твердого в тому, що він побачить рідну землю, — це враження для мене, може, найдорожче. Мрію про те, щоб цей форт зберегти, очистити його від сміття, зробити заповідником, меморіалом, своєрідним місцем поклоніння не лише для українців, але й поляків, які там також страждали, казахів, росіян, для яких цей форт став символом знищення велетенської імперії. І, вочевидь, у всьому цьому також присутній образ Тараса Шевченка. Розмовляв Сергій Соловйов
zlagoda.ru
2007.06.02
|
