Сучасна європейська поезія в Європі давно здохла

Розмова з Тарасом Федюком, поетом, цьогорічним лауреатом Національної премії України ім. Т. Шевченка.

Тарас Федюк є не лише одним із найяскравіших і найглибинніших українських поетів останніх десятиліть, а й одним із небагатьох, хто суттєво збагачує і європейський поетичний процес. Він не просто митець європейського рівня, а митець, який творить новочасну європейську поезію. Ми зустрілися з номінантом найпрестижнішої премії нашої держави та попросили відповісти на декілька запитань.

– Звідки беруться лауреати Шевченківської премії?

– Я народився на Одещині. Трапилася ця подія 6 жовтня 1954 року в містечку Ананьїв. Це так звана україномовна зона. Про Ананьїв можна розповідати багато. До революції Ананьївський повіт становив третину території Херсонської губернії, яка була свого часу третиною України. Побутує легенда про козака Ананія, який заснував це поселення на березі ріки з турецькою назвою Кілігул (у перекладі – скажена вода). Може, колись вона такою і була, а зараз – струмочок. Містечко цікаве, йому й досі притаманний шарм південноподільського міста.

Навчався в українській школі, колишній чоловічій гімназії. Мій тато – український філолог, книгоман і бібліоман – завжди казав, що наш рід бере початок від писаря запорізького козацтва. Батьки – Олексій Григорович і Лідія Кирилівна – померли рано, батько – коли мені було п’ятнадцять. Відтоді я й почав писати вірші. З’явились і публікації в пресі. Вибір подальшого навчання зосереджувався між факультетом журналістики Київського університету або українською філологією Одеського. Обрав філфак і, гадаю, вчинив правильно. В Одесі мешкав від 1972 року до 2000-го. Працював трохи на радіо, літконсультантом у Спілці письменників, у Комітеті захисту миру. Трішки – в літературному музеї, але недовго – на довго не вистачило.

– Не мислиш себе чиновником?

– Протягом життя щастило, що такої праці в мене не було. Якщо на світі й існує жах – то це просиджування на робочому місці з 9-ї до 18-ї. Я не зміг би… Хіба що сталося б щось таке – з голоду помирав би. Може, тоді…

– Одеса назавжди за горизонтом? Ти ж тепер киянин.

– Нічого подібного. Хочу повернутися. Щоправда, не в саму Одесу. Дуже довго й давно ми споруджуємо будинок-дачу в Овідіополі, це 30 кілометрів від Одеси, на Дністровському лимані. Дуже гарне місце. А ще є на Хмельниччині в селі Самчики Старокостянтинівського району дідова хата, куди навідуюся щоліта.

Але Одеса… Коли мені було сімнадцять, мене вже регулярно публікували. Ми мали свою тусовку: художники-абстракціоністи, письменники, театрали, журналісти. Збирались у центрі міста, там готель “Красний” (не в розумінні червоний, а красивий). Там був бар “Красний”, у підвалі – таверна “Нептун” – єдина тогочасна таверна на весь Радянський Союз, був іще Будинок актора.

Я – південний поет. Більшість віршів – звідти. І світовідчуття таке ж.

– Твоя перша збірка “Досвітні журавлі” вийшла друком 1975 року. Як відомо, тоді жодному поетові не вдавалося видати поетичну книгу без обов’язкових декількох передніх поезій на патріотичну тему, званих “паровозиками”. Як було в тебе?

– У цій збірці “паровозиків” не було. Там щось про хліборобів, здається, один віршик. Я намагався відбиватися. Перша книга ще могла проскочити без того. Та в наступній – “Віч-на-віч” (1979) – без “паровозиків” не обійшлося. І в третій – “Дві хвилини уваги” (1983) – також. А вже з четвертої збірки – “І промовчати не посмів” (1987) – обходився без них. Як виникали “паровозики”? Існували неписані правила. Прямо не казали, не вимагали, але якщо не було “патріотизму” на початку книги, рукописів просто не схвалювали до друку. Тому автор сам знав, що треба і як треба.

– Чому нині книги, театральні вистави, художні виставки перестали бути сенсацією, подією, про мистецькі акції скупо й неохоче пишуть газети?

– Тому що з’явилися інші герої – політики. Суспільство страшенно заполітизоване. Ось і результат.

– Тебе називають знаковим українським письменником кінця ХХ – початку ХХІ століть. Поетом щонайменше загальноєвропейського масштабу, адже твої вірші перекладено дев’ятьма мовами світу…

– Я не концентрувався б саме на таких оцінках. Можу показати публікацію, де стверджують, що Федюк – графоман. А щодо “загальноєвропейського масштабу”, то навіть не знаю, чи це похвала. Річ у тім, що сучасна європейська поезія в Європі давно здохла.

– Критики вирізняють твій оригінальний творчий почерк, власний стиль, манеру письма… Відколи це народилось? Адже перші твої поетичні збірки, безперечно, талановиті, однак там не було нічого революційного: “такі, як і в усіх”...

– Це живий процес. Людина живе собі, в ній щось змінюється. Я сказав би, відчутна зміна в моєму творчому почерку відбулася зі збіркою “Таємна ложа”, яка побачила світ 2003 року. В мене з’явився інший ритм. Навмисно його не придумував. Ці останні книги: “Таємна ложа”, “Обличчя пустелі” – вони інакші. Відтоді працюю із зовсім іншим лексичним пластом. На книзі “Золото інків” (2001) для мене закінчився такий собі понятійний період.

Перехід відбувався поступово, природно, не натужно. Настав для мене такий час. Можливо, якщо дасть Бог іще трохи прожити та творити, ще щось з’явиться. Є поети вибуху, які засвічуються яскравим спалахом. А є еволюційні. Я, мабуть, еволюційний. Ніколи особливо не переймався тим, для кого пишу. Юним намагався писати “для народу”. А далі писання ставало все камернішим. І я зрозумів, що пишу вірші для себе. Коли пишеш “для себе”, тоді вони стають цікавими іншим.

– Один критик назвав тебе “ліричним каноном ХХІ століття”. Канон – це щось від уже визначеного, узвичаєного, отже – класичного. Ти класик?

– Не відчуваю себе класиком. Колись в Одесі жартівливо підписував свої книги друзям: “Одеський класик – Федюк Тарасик”. Тож до цього ставлюся іронічно. Коли людина впевнена, що вона класик, тоді відразу настає літературна смерть.

– Свого часу ти започаткував серію поетичних книг “Зона Овідія”. Розкажи про це докладніше.

– У нас з’явилися видавництва, які за власні кошти почали друкувати книги сучасних авторів. Але це стосується здебільшого прози. Поезія знову опинилася на узбіччі. Дуже багато цікавих українських поетів залишаються без книжок. Якось, їдучи автобусом до Одеси, я подумав, що варто було б пошукати фінанси та започаткувати серію книг сучасних українських поетів. Акцент робив на тому, що це не розкручені поети. Ідея сподобалася моєму доброму приятелеві, народному депутатові Олексію Козаченку. Він підтримав почин матеріально. Згодом приєднався губернатор Одещини Сергій Гриневецький. Пізніше якусь частину книг удалося видати з реалізації. Нині маємо 31 том із серії “Зона Овідія”. Плануємо 50. Добрим знаком є те, що з’явилися люди, які допомагають літературі. Той же Олексій Козаченко вирішив закупити українську поезію для бібліотек Одеської області. В заможних людей є гроші та цікавість до певних мистецьких подій. Чому б не скористатися цим?

– Поезія має майбутнє? Інтернет не вб’є її?

– Я – “старорежимна” людина, цілковитий технічний ідіот. Мені важко освоювати щоразу нові технічні штучки. Друзі повідомляють: в інтернеті там і там з’явилась добірка твоїх віршів. Хто її там розмістив – не знаю. Дозволу на це в мене не запитували. Проте якщо є, то нехай крутиться. Поезія знайшла своє місце і в інтернеті. Вже існують навіть інтернетівські поетичні конкурси.

Але книга залишиться. Вона зміщуватиметься в бік дуже гарної поліграфії. Це буде поліграфічно-текстуальний витвір. Як твір мистецтва. Брошур не буде. Щодо майбуття поезії, то вона загине разом із людством. Для чогось уже шість тисяч років вона існує! Дуже важко пояснити цей феномен.

– Наступна твоя книга…

– Вона називатиметься “Трансністрія”. Це земля-фантом між Бугом і Дністром. Така назва була в давньоримської провінції, де ніколи не було римлян, і у частини Румунії, де ніколи не було румунів. Земля до певної міри українська й не зовсім. Земля, ніколи не зреалізована. Земля, де я народився.

Коли виходиш на величезний Дністровський лиман – там такі береги з пісковику! Там відсутні цивілізаційні ознаки – таке враження, що ось випливе давньоримська трієра. Дух античності, скіфськості, дух місця, через яке переходили, але в якому не жили…

– Шевченківська премія – річ приємна. Вже приміряєш костюм на вручення, приготував подячну промову?

– Коли довідався, що мені присудили премію, було відчуття, що з шиї камінь упав. Усе, що стосується участі в різних конкурсах, мене обтяжує. Промови не готую. Нічого не говоритиму. Не планую принаймні.

– Наступна премія – Нобелівська?..

– Нобелівська нам не “світить”. Я реаліст. Говорити на цю тему просто смішно.

Розмовляв Ігор Гургула (Львівська газета).

2007.03.08