Поезія

Зійшло сонце; Україна 
Де палала, тліла, 
А де шляхта, запертися, 
У будинках мліла. 
Скрізь по селах шибениці; 
Навішано трупу — 
Тілько старших, а так шляхта 
Купою на купі. 
На улицях, на розпуттях 
Собаки, ворони 
Гризуть шляхту, клюють очі; 
Ніхто не боронить. 
Та й нікому: осталися 
Діти та собаки,— 
Жінки навіть з рогачами 
Пішли в гайдамаки. 

Отаке-то було лихо 
По всій Україні! 
Гірше пекла… А за віщо, 
За що люде гинуть? 
Того ж батька, такі ж діти,— 
Жити б та брататься. 
Ні, не вміли, не хотіли, 
Треба роз'єднаться! 
Треба крові, брата крові, 
Бо заздро, що в брата 
Є в коморі і надворі, 
І весело в хаті! 
“Уб'єм брата! спалим хату!” — 
Сказали, і сталось. 
Все б, здається; ні, на кару 
Сироти остались. 
В сльозах росли, та й виросли; 
Замучені руки 
Розв'язались — і кров за кров, 
І муки за муки! 
Болить серце, як згадаєш: 
Старих слов'ян діти 
Впились кров'ю. А хто винен? 
Ксьондзи, єзуїти. 

Мандрували гайдамаки 
Лісами, ярами, 
А за ними і Галайда 
З дрібними сльозами. 
Вже минули Воронівку, 
Вербівку; в Вільшану 
Приїхали. “Хіба спитать, 
Спитать про Оксану? 
Не спитаю, щоб не знали, 
За що пропадаю”. 
А тим часом гайдамаки 
Й Вільшану минають. 
Питається у хлопчика: 
“Що, титаря вбили?” 
“Ба ні, дядьку; батько казав, 
Що його спалили 
Оті ляхи, що там лежать, 
І Оксану вкрали. 
А титаря на цвинтарі 
Вчора поховали”. 
Не дослухав… “Неси, коню!” 
І поводи кинув. 
“Чом я вчора, поки не знав, 
Вчора не загинув! 
А сьогодні, коли й умру, 
З домовини встану 
Ляхів мучить. Серце моє! 
Оксано! Оксано! 
Де ти?” 
Замовк, зажурився, 
Поїхав ходою. 
Тяжко-важко сіромасі 
Боротись з нудьгою. 
Догнав своїх. Боровиків 
Вже хутір минають. 
Корчма тліє з стодолою, 
А Лейби немає. 
Усміхнувся мій Ярема, 
Тяжко усміхнувся. 
Отут, отут позавчора 
Перед жидом гнувся, 
А сьогодні… та й жаль стало, 
Що лихо минуло. 
Гайдамаки понад яром 
З шляху повернули. 
Наганяють півпарубка. 
Хлопець у свитині 
Полатаній, у постолах; 
На плечах торбина. 
“Гей, старченя! стривай лишень!” 
“Я не старець, пане! 
Я, як бачте, гайдамака”. 
“Який же поганий!” 
“Відкіля ти?” 
“З Керелівки”. 
“А Будища знаєш? 
І озеро коло Будищ?” 
“І озеро знаю, 
Отам воно; оцим яром 
Втрапите до його”. 
“Що, сьогодня ляхів бачив?” 
“Нігде ні одного; 
А вчора було багато. 
Вінки не святили: 
Не дали ляхи прокляті. 
Зате ж їх і били, 
І я, й батько святим ножем; 
А мати нездужа, 
А то й вона б”. 
“Добре, хлопче. 
Ось на ж тобі, друже, 
Цей дукачик, та не згуби”. 
Узяв золотого, 
Подивився: “Спасибі вам!” 
“Ну, хлопці, в дорогу! 
Та чуєте? без гомону. 
Галайдо, за мною! 
В оцім яру є озеро 
Й ліс попід горою, 
А в лісі скарб. Як приїдем, 
То щоб кругом стали, 
Скажи хлопцям. Може, льохи 
Стерегти осталась 
Яка погань”. 
Приїхали. 
Стали кругом ліса; 
Дивляться — нема нікого… 
“Ту їх достобіса! 
Які груші уродили! 
Збивайте, хлоп'ята! 
Швидше! швидше! Отак, отак! 
І конфедерати 
Посипалися додолу, 
Груші гнилобокі. 
Позбивали, упорались; 
Козакам нівроку, 
Найшли льохи, скарб забрали, 
У ляхів кишені 
Потрусили та й потягли 
Карати мерзенних 
У Лисянку. 

До перелiку