Поезія

Була колись шляхетчина, 
Вельможная пані; 
Мірялася з москалями, 
З ордою, з султаном, 
З німотою… Було колись… 
Та що не минає? 
Було, шляхта, знай, чваниться, 
День і ніч гуляє 
Та королем коверзує… 
Не скажу Степаном 
Або Яном Собієським: 
Ті два незвичайні,— 
А іншими. Небораки 
Мовчки панували. 
Сейми, сеймики ревіли, 
Сусіде мовчали, 
Дивилися, як королі 
Із Польщі втікають, 
Та слухали, як шляхетство 
Навісне гукає. 
“Nie pozwalam! nie pozwalam!” 
Шляхта репетує, 
А магнати палять хати, 
Шабельки гартують. 
Довго таке творилося, 
Поки не в Варшаві 
Запанував над ляхами 
Понятовський жвавий. 
Запанував, та й думав шляхту 
Приборкать трошки… не зумів! 
Добра хотів, як дітям мати, 
А може, й ще чого хотів. 
Єдине слово “nie pozwalam” 
У шляхти думав одібрать, 
А потім… Польща запалала, 
Панки сказилися… Кричать: 
“Гонору слово, дарма праця! 
Поганець, наймит москаля!” 
На ґвалт Пулавського і Паца 
Встає шляхетськая земля, 
І — разом сто конфедерацій. 
Розбрелись конфедерати 
По Польщі, Волині, 
По Литві, по Молдаванах 
І по Україні; 
Розбрелися та й забули 
Волю рятувати, 
Полигалися з жидами, 
Та й ну руйнувати. 
Руйнували, мордували, 
Церквами топили… 
А тим часом гайдамаки 
Ножі освятили. 

До перелiку