Поезія

“У гаю, гаю 
Вітру немає; 
Місяць високо, 
Зіроньки сяють. 
Вийди, серденько,— 
Я виглядаю; 
Хоч на годину, 
Моя рибчино! 
Виглянь, голубко, 
Та поворкуєм, 
Та посумуєм; 
Бо я далеко 
Сю ніч мандрую. 
Виглянь же, пташко, 
Моє серденько, 
Поки близенько, 
Та поворкуєм… 
Ох, тяжко, важко!” 
Отак, ходя попід гаєм, 
Ярема співає, 
Виглядає; а Оксани 
Немає, немає. 
Зорі сяють; серед неба 
Горить білолиций; 
Верба слуха соловейка, 
Дивиться в криницю; 
На калині, над водою, 
Так і виливає, 
Неначе зна, що дівчину 
Козак виглядає. 
А Ярема по долині 
Ледве-ледве ходить, 
Не дивиться, не слухає… 
“Нащо мені врода, 
Коли нема долі, нема талану! 
Літа молодії марно пропадуть. 
Один я на світі без роду, і доля — 
Стеблина-билина на чужому полі. 
Стеблину-билину вітри рознесуть: 
Так і мене люде не знають, де діти. 
За що ж одцурались? Що я сирота? 
Одно було серце, одно на всім світі, 
Одна душа щира, та бачу, що й та, 
Що й та одцуралась”. 
І хлинули сльози. 
Поплакав сердега, утер рукавом. 
“Оставайсь здорова. В далекій дорозі 
Найду або долю, або за Дніпром 
Ляжу головою… А ти не заплачеш, 
А ти не побачиш, як ворон клює 
Ті карії очі, ті очі козачі, 
Що ти цілувала, серденько моє! 
Забудь мої сльози, забудь сиротину, 
Забудь, що клялася; другого шукай; 
Я тобі не пара: я в сірій свитині, 
А ти титарівна. Кращого вітай,— 
Вітай, кого знаєш… така моя доля. 
Забудь мене, пташко, забудь, не журись 
А коли почуєш, що на чужім полі 
Поляг головою,— нишком помолись. 
Одна, серце, на всім світі 
Хоч ти помолися!” 
Та й заплакав сіромаха, 
На кий похилившись. 
Плаче собі тихесенько… 
Шелест!.. коли гляне: 
Попід гаєм, мов ласочка, 
Крадеться Оксана. 
Забув; побіг; обнялися. 
“Серце!” — та й зомліли. 
Довго-довго тілько — “серце”, 
Та й знову німіли. 
“Годі, пташко!” 
“Ще трошечки, 
Ще… ще… сизокрилий! 
Вийми душу!.. ще раз… ще раз. 
Ох, як я втомилась!” 
“Одпочинь, моя ти зоре! 
Ти з неба злетіла!” 
Послав свитку. Як ясочка, 
Усміхнулась, сіла. 
“Сідай же й ти коло мене”. 
Сів, та й обнялися. 
“Серце моє, зоре моя, 
Де це ти зоріла?” 
“Я сьогодні забарилась: 
Батько занедужав; 
Коло його все поралась…” 
“А мене й байдуже?” 
“Який-бо ти, єй же богу!” 
І сльози блиснули. 
“Не плач, серце, я жартую”. 
“Жарти!” 
Усміхнулась. 
Прихилилась головкою 
Та й ніби заснула. 
“Бач, Оксано, я жартую, 
А ти й справді плачеш. 
Ну, не плач же, глянь на мене: 
Завтра не побачиш. 
Завтра буду я далеко, 
Далеко, Оксано… 
Завтра вночі у Чигрині 
Свячений достану. 
Дасть він мені срібло-злото, 
Дасть він мені славу; 
Одягну тебе, обую, 
Посаджу, як паву,— 
На дзиґлику, як гетьманшу, 
Та й дивитись буду; 
Поки не вмру, дивитимусь”. 
“А може, й забудеш? 
Розбагатієш, у Київ 
Поїдеш з панами, 
Найдеш собі шляхтяночку, 
Забудеш Оксану!” 
“Хіба краща є за тебе?” 
“Може, й є, — не знаю”. 
“Гнівиш бога, моє серце: 
Кращої немає 
Ні на небі, ні за небом; 
Ні за синім морем 
Нема кращої за тебе!” 
“Що се ти говориш? 
Схаменися!” 
“Правду, рибко!” 
Та й знову, та й знову. 
Довго вони, як бачите, 
Меж мови-розмови 
Цілувались, обнімались 
З усієї сили; 
То плакали, то божились, 
То ще раз божились. 
Їй Ярема розказував, 
Як жить вони будуть 
Укупочці, як золото 
І долю добуде, 
Як виріжуть гайдамаки 
Ляхів в Україні, 
Як він буде панувати, 
Коли не загине. 
Аж обридло слухаючи, 
Далебі, дівчата! 
“Ото який! мов і справді 
Обридло!” 
А мати 
Або батько як побачать, 
Що ви, мої любі, 
Таке диво читаєте, 
Гріха на всю губу! 
Тоді, тоді… та цур йому, 
А дуже цікаве! 
А надто вам розказать би, 
Як козак чорнявий 
Під вербою, над водою, 
Обнявшись, сумує; 
А Оксана, як голубка, 
Воркує, цілує; 
То заплаче, то зомліє, 
Головоньку схилить: 
“Серце моє, доле моя! 
Соколе мій милий! 
Мій!..” — аж верби нагинались 
Слухать тую мову. 
Ото мова! Не розкажу, 
Мої чорноброві, 
Не розкажу против ночі, 
А то ще присниться. 
Нехай собі розійдуться 
Так, як ізійшлися,— 
Тихесенько, гарнесенько, 
Щоб ніхто не бачив 
Ні дівочі дрібні сльози, 
Ні щирі козачі. 
Нехай собі… Може, ще раз 
Вони на сім світі 
Зустрінуться… побачимо… 
А тим часом світить 
З усіх вікон у титаря. 
Що то там твориться? 
Треба глянуть та розказать… 
Бодай не дивиться! 
Бодай не дивитись, бодай не казати! 
Бо за людей сором, бо серце болить. 
Гляньте, подивіться: то конфедерати, 
Люде, що зібрались волю боронить. 
Боронять, прокляті… Будь проклята мати, 
І день, і година, коли понесла, 
Коли породила, на світ привела! 
Дивіться, що роблять у титаря в хаті 
Пекельнії діти. 
У печі пала 
Огонь і світить на всю хату, 
В кутку собакою дрижить 
Проклятий жид; конфедерати 
Кричать до титаря: “Хоч жить? 
Скажи, де гроші?” 
Той мовчить. 
Налигачем скрутили руки, 
Об землю вдарили — нема, 
Нема ні слова. 
“Мало муки! 
Давайте приску! де смола? 
Кропи його! отак! холоне? 
Мерщій же приском посипай! 
Що? скажеш, шельмо?.. І не стогне! 
Завзята бестія! стривай!” 
Насипали в халяви жару… 
“У тім'я цвяшок закатай!” 
Не витерпів святої кари, 
Упав сердега. Пропадай, 
Душа, без сповіді святої! 
“Оксано, дочко!” — та й умер. 
Ляхи задумалися стоя, 
Хоч і запеклі. “Що ж тепер? 
Панове, ради! Поміркуєм, 
Тепер з ним нічого робить, 
Запалим церкву!” 
“Ґвалт! рятуйте! 
Хто в бога вірує!” — кричить 
Надворі голос, що є сили. 
Ляхи зомліли. “Хто такий?” 
Оксана в двері: “Вбили! вбили!” 
Та й пада крижем. А старший 
Махнув рукою на громаду. 
Понура шляхта, мов хорти, 
За двері вийшла. Сам позаду, 
Бере зомлілую… 
Де ж ти, 
Яремо, де ти? подивися! 
А він, мандруючи, співа, 
Як Наливайко з ляхом бився. 
Ляхи пропали; нежива 
Пропала з ними і Оксана. 
Собаки де-де по Вільшаній 
Загавкають та й замовчать. 
Біліє місяць; люде сплять, 
І титар спить… Не рано встане: 
Навіки, праведний, заснув. 
Горіло світло, погасало, 
Погасло… Мертвий мов здригнув. 
І сумно-сумно в хаті стало. 

До перелiку