Поезія

Ще день Украйну катували 
Ляхи скажені; ще один, 
Один, останній, сумували 
І Україна, і Чигрин. 
І той минув — день Маковія, 
Велике свято в Україні. 
Минув — і лях, і жидовин 
Горілки, крові упивались, 
Кляли схизмата, розпинали, 
Кляли, що нічого вже взять. 
А гайдамаки мовчки ждали, 
Поки поганці ляжуть спать. 
Лягли, і в голови не клали, 
Що вже їм завтра не вставать. 
Ляхи заснули, а іуди 
Ще лічать гроші уночі, 
Без світла лічать бариші, 
Щоб не побачили, бач, люде. 
І ті на золото лягли 
І сном нечистим задрімали. 
Дрімають… навіки бодай задрімали! 
А тим часом місяць пливе оглядать 
І небо, і зорі, і землю, і море 
Та глянуть на люде, що вони моторять, 
Щоб богові вранці про те розказать. 
Світить білолиций на всю Україну, 
Світить… а чи бачить мою сиротину, 
Оксану з Вільшани, мою сироту? 
Де її мордують, де вона воркує? 
Чи знає Ярема? чи знає, чи чує? 
Побачимо потім, а тепер не ту, 
Не ту заспіваю, іншої заграю; 
Лихо — не дівчата — буде танцювать. 
Недолю співаю козацького краю; 
Слухайте ж, щоб дітям потім розказать, 
Щоб і діти знали, внукам розказали, 
Як козаки шляхту тяжко покарали 
За те, що не вміла в добрі панувать. 

Гомоніла Україна, 
Довго гомоніла, 
Довго, довго кров степами 
Текла-червоніла. 
Текла, текла та й висохла. 
Степи зеленіють; 
Діди лежать, а над ними 
Могили синіють. 
Та що з того, що високі? 
Ніхто їх не знає, 
Ніхто щиро не заплаче, 
Ніхто не згадає. 
Тілько вітер тихесенько 
Повіє над ними, 
Тілько роси ранесенько 
Сльозами дрібними 
Їх умиють. Зійде сонце, 
Осушить, пригріє; 
А унуки? їм байдуже, 
Панам жито сіють. 
Багато їх, а хто скаже, 
Де Ґонти могила,— 
Мученика праведного 
Де похоронили? 
Де Залізняк, душа щира, 
Де одпочиває? 
Тяжко! важко! Кат панує, 
А їх не згадають. 

Гомоніла Україна, 
Довго гомоніла, 
Довго, довго кров степами 
Текла-червоніла. 
І день, і ніч ґвалт, гармати; 
Земля стогне, гнеться; 
Сумно, страшно, а згадаєш — 
Серце усміхнеться. 

Місяцю мій ясний! з високого неба 
Сховайся за гору, бо світу не треба; 
Страшно тобі буде, хоч ти й бачив Рось, 
І Альту, і Сену , і там розлилось, 
Не знать за що, крові широкеє море. 
А тепер що буде! Сховайся ж за гору; 
Сховайся, мій друже, щоб не довелось 
На старість заплакать… 

Сумно, сумно серед неба 
Сяє білолиций. 
Понад Дніпром козак іде, 
Може, з вечірниці. 
Іде смутний, невеселий, 
Ледве несуть ноги. 
Може, дівчина не любить 
За те, що убогий? 
І дівчина його любить, 
Хоч лата на латі. 
Чорнобривий, а не згине, 
То буде й багатий. 
Чого ж смутний, невеселий 
Іде — чуть не плаче? 
Якусь тяжку недоленьку 
Віщує козаче, 
Чує серце, та не скаже, 
Яке лихо буде. 
Мине лихо… Кругом його 
Мов вимерли люде. 
Ані півня, ні собаки; 
Тілько із-за гаю 
Десь далеко сіроманці 
Вовки завивають 
Байдуже! іде Ярема, 
Та не до Оксани, 
Не в Вільшану на досвітки,— 
До ляхів поганих 
У Черкаси. А там третій 
Півень заспіває… 
А там… а там… Йде Ярема, 
На Дніпр поглядає. 

“Ой Дніпре мій, Дніпре, широкий та дужий! 
Багато ти, батьку, у море носив 
Козацької крові; ще понесеш, друже! 
Червонив ти синє, та не напоїв; 
А сю ніч уп'єшся. Пекельнеє свято 
По всій Україні сю ніч зареве; 
Потече багато, багато, багато 
Шляхетської крові. Козак оживе; 
Оживуть гетьмани в золотім жупані; 
Прокинеться доля; козак заспіва: 
“Ні жида, ні ляха”, а в степах Украйни — 
О боже мій милий — блисне булава!” 

Так думав, ідучи в латаній свитині, 
Сердега Ярема з свяченим в руках. 
А Дніпр мов підслухав: широкий та синій, 
Підняв гори-хвилі; а в очеретах 
Реве, стогне, завиває, 
Лози нагинає; 
Грім гогоче, а блискавка 
Хмару роздирає. 
Іде собі наш Ярема, 
Нічого не бачить; 
Одна думка усміхнеться, 
А друга заплаче. 
“Там Оксана, там весело 
І в сірій свитині; 
А тут… а тут… що ще буде? 
Може, ще загину”. 
А тим часом із байраку 
Півень — кукуріку! 
“А, Черкаси!.. боже милий! 
Не вкороти віку!” 

До перелiку