Лічу в неволі дні і ночі, 
І лік забуваю. 
О господи, як то тяжко 
Тії дні минають. 
А літа пливуть меж ними, 
Пливуть собі стиха, 
Забирають за собою 
І добро і лихо! 
Забирають, не вертають 
Ніколи нічого! 
І не благай, бо пропаде 
Молитва за богом. 

Каламутними болотами, 
Між бур’янами, за годами 
Три года сумно протекли. 
Багато дечого взяли 
З моєї темної комори 
І в море нишком однесли. 
І нишком проковтнуло море 
Моє не злато-серебро – 
Мої літа, моє добро, 
Мої літа, мої печалі, 
Тії незримії скрижалі 
Незримим писані пером. 

Нехай гнілими болотами 
Течуть собі між бур’янами 
Літа невольничі. А я! 
Такая заповідь моя! 
Посижу трошки, погуляю, 
На степ, на море подивлюсь, 
Згадаю дещо, заспіваю, 
Тай знов мережать захожусь 
Дрібненько книжечку. Рушаю. 

Мі заспівали, розійшлись, 
Без сльоз і без розмови. 
Чи зійдемося ж знову? 
Чи заспіваємо коли? 
А оже, й те… Та де? Якими? 
І заспіваємо яку? 
Не тут, і певне, не такими! 
І заспіваєм не таку! 
І тут невесело співали, 
Бо й тут невесело було, 
Та все-таки якось жилось, 
Принаймні вкупі сумували, 
Згадавши той веселий край, 
І Дніпр той дужий, крутогорий, 
І молодеє теє горе! 
І молодий той грішний рай! 

[Січень-квітень 1850, 
Оренбург]