Не для людей, тієї слави, 
Мережані та кучеряві 
Оці вірші віршую я. 
Для себе, братія моя! 

Мені легшає в неволі, 
Як я їх складаю, 
З-за Дніпра мов далекого 
Слова прилітають. 
І стеляться на папері, 
Плачучи, сміючись, 
Мов ті діти. І радують 
Одиноку душу 
Убогую. Любо мені. 
Любо мені з ними. 
Мов батькові багатому 
З дітками малими. 
І радий я і веселий, 
І бога благаю, 
Щоб не приспав моїх діток 
В далекому краю. 
Нехай летять додомоньку 
Легенькії діти. 
Та розкажуть, як то тяжко 
Було їм на світі. 
І в сім'ї веселій тихо 
Дітей привітають, 
І сивою головою 
Батько покиває. 
Мати скаже: бодай тії 
Діти не родились. 
А дівчина подумає: 
Я їх полюбила. 

[Друга половина 1848, 
Косарал]