В неволі тяжко, хоча й волі, 
Сказать по правді, не було. 
Та все-таки якось жилось. 
Хоть на чужому, та на полі… 
Тепер же злої тії долі, 
Як бога, ждати довелось. 
І жду її, і виглядаю, 
Дурний свій розум проклинаю, 
Що дався дурням одурить, 
В калюжі волю утопить. 
Холоне серце, як згадаю, 
Що не в Украйні поховають, 
Що не в Украйні буду жить, 
Людей і господа любить. 

[Між 19 і 30 травня 1847, 
С.-Петербург]