Згадайте, братія моя… 
Бодай те лихо не верталось, 
Як ви гарнесенько і я 
Із-за решотки визирали. 
І, певне, думали: “Коли 
На раду тиху, на розмову, 
Коли ми зійдемося знову 
На сій зубоженій землі?” 
Ніколи, братія, ніколи 
З Дніпра укупі не п'ємо! 
Розійдемось, рознесемо 
В степи, в ліси свою недолю, 
Повіруєм ще трохи в волю, 
А потім жити почнемо 
Меж людьми, як люде. 
А поки те буде, 
Любітеся, брати мої, 
Украйну любіте 
І за неї, безталанну, 
Господа моліте. 
І його забудьте, други, 
І не проклинайте. 
І мене в неволі лютій 
Інколи згадайте. 

[1847, Орська кріпость]