I 

Було колись — в Україні 
Ревіли гармати; 
Було колись — запорожці 
Вміли панувати. 
Панували, добували 
І славу, і волю; 
Минулося — осталися 
Могили на полі. 
Високії ті могили, 
Де лягло спочити 
Козацькеє біле тіло, 
В китайку повите. 
Високії ті могили 
Чорніють, як гори, 
Та про волю нишком в полі 
З вітрами говорять. 
Свідок слави дідівщини 
З вітром розмовляє, 
А внук косу несе в росу, 
За ними співає. 

Було колись — в Україні 
Лихо танцювало, 
Журба в шинку мед-горілку 
Поставцем кружала. 
Було колись добре жити 
На тій Україні... 
А згадаймо! може, серце 
Хоч трохи спочине. 

II 

Чорна хмара з-за Лиману 
Небо, сонце криє, 
Синє море звірюкою 
То стогне, то виє, 
Дніпра гирло затопило. 
«А нуте, хлоп'ята, 
На байдаки! Море грає — 
Ходім погуляти!» 

Висипали запорожці — 
Лиман човни вкрили. 
«Грай же, море!» — заспівали, 
Запінились хвилі. 
Кругом хвилі, як ті гори: 
Ні землі, ні неба. 
Серце мліє, а козакам 
Того тілько й треба. 
Пливуть собі та співають; 
Рибалка літає... 
А попереду отаман 
Веде, куди знає. 
Походжає вздовж байдака, 
Гасне люлька в роті; 
Поглядає сюди-туди — 
Де-де буть роботі? 
Закрутивши чорні уси, 
За ухо чуприну, 
Підняв шапку — човни стали. 
«Нехай ворог гине! 
Не в Синопу, отамани, 
Панове-молодці, 
А у Царград, до султана, 
Поїдемо в гості!» 
«Добре, батьку отамане!» — 
Кругом заревіло. 
«Спасибі вам!» — 
Надів шапку. 
Знову закипіло 
Синє море; вздовж байдака 
Знову походжає 
Пан-отаман та на хвилю 
Мовчки поглядає. 

[1839, С.-Петербург]