Публікації

Як вам відомо, дорогі читачі “Слова Просвіти”, ще у вересні 2003 року Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка розпочало всенародну акцію “Збудуймо Тарасову церкву!”, виступивши з ідеєю спорудження храму на честь Кобзаря на знак всенародної любові й шани, біля підніжжя Чернечої гори в Каневі.

Інформаційну підтримку ініціативи просвітян надав Перший національний телеканал, кілька всеукраїнських, обласних та районних газет, деякі програми українського радіо. Основним інформаційним джерелом акції став всеукраїнський тижневик “Слово Просвіти”.

Майже щономера, протягом осені 2003-го та в 2004 році ми публікували листи просвітян, побажання чи заперечення наших читачів, тисячі прізвищ тих громадян України та інших держав, які пожертвували доступні їм суми на спорудження храму на пошанування пам’яті найвидатнішого і найвідомішого Українця, творця Біблії українського народу — невмирущої книги “Кобзар”. Акція “Збудуймо Тарасову церкву!” явила світові тисячі людських імен, висвітлила тисячі доль, трагічних і прекрасних, закликала цілі трудові колективи і сімейні роди об’єднатися навколо Шевченкового імені, відкрила в характерах і серцях учасників збору коштів на храм незглибимі поклади добра, світла, віри.

Ідеєю перейнялися люди солідного віку — пенсіонери, вони перерахували на спеціальний рахунок свої пенсійні гривні. Цілі школи, класи, факультети університетів, професори і студенти здійснили збір і перерахування своїх скромних датків. Письменники Києва та багатьох міст і сіл України адресували свої щедрі внески на рахунок Кобзаревої церкви. Сотні українців розцінюють свою участь у просвітянській акції як самоідентифікацію, визначеність своїх ідейних і національних орієнтирів. Десятки людей, здійснюючи пожертви на Храм біля Чернечої гори, саме в такий спосіб увічнюють світлу пам’ять про своїх близьких і рідних, які вже відійшли за останню межу, а серед них — батьки, які прилучили ріднокровних синів і дочок до Тарасового слова, а ще — сини й дочки, що рано покинули цей світ і посиротили невтішних матерів і вітців своїх, чия туга шукає просвітку і надії у Шевченкових рядках, у поетових заповітах і молитвах…
Як ніякий інший почин, збір коштів на Тарасову церкву став об’єднавчим і високодуховним проявом українського народного характеру, невмирущої душі нашої: селяни, робітники, науковці, вчителі, лікарі, артисти, техніки, службовці, журналісти, студенти, учні старших і молодших класів сприйняли і активно підтримали ідею спорудження Кобзаревого Храму. Найстаршому учасникові акції — за дев’яносто літ, наймолодшому — ледь виповнилося три роки (його день народження батьки відзначили щедрим внеском). Редакція “Слова Просвіти” оприлюднювала не лише імена та суми внесків, але й адреси, тож кожен може переконатися, що Тарасову церкву будує вся Україна — від Карпат до Чорного моря.

Ми не визначали областей, міст і сіл — переможців чи аутсайдерів, не “тисли” на керівників обласних “Просвіт” і не зверталися до влади з проханнями прискорити збір коштів, бо вважаємо, що це справа кожної людини — визначити свої спроможності та бажання долучитися до святого діла, яке можна здійснити лише з світлими помислами, чистими руками та щирим, гарячим серцем. Тому серед офірувачів на Тарасову церкву ви знайдете людей різних національностей, віруючих різних конфесій чи й атеїстів, які розмовляють різними мовами, але мають у своїх серцях пошанівок до Тараса Шевченка як українського національного пророка та вірять у святу й непереможну вітчизну, єдину Україну.

Сума зібраних коштів на спорудження Тарасової церкви за даними АКБ “Київ” на 17 січня 2005 року становить 585804 грн. 76 коп.
Це результат нашої з вами роботи протягом сімнадцяти місяців, або майже півтисячі днів нашого життя. Тобто щодня українці назбирували суму понад тисячу гривень і офірували її на Тарасову церкву. В цій сумі чиясь склянка молока і шматок булки, подарунок на день народження і — найпронизливіше і найбільшвражаюче — просто щоденна вартість життя в усіх його потребах для багатьох людей.

Оприлюднюючи свою ініціативу, “Просвіта” пам’ятала про те, що 2004 рік — це 190-та річниця з дня народження національного генія, ювілейний, Шевченківський рік. Адже Тарасова церква зведеться не лише довершеною культовою будовою третього тисячоліття: паралельно з легким і урочистим храмом біля Чернечої гори має постати горній, небесний храм духу і всеукраїнського братолюбства, — і нам щиро вірилося, що наріжний його камінь закладе саме 2004-ий, Шевченківський. Однак події, що, одна за одною, буквально потрясали та шокували громадськість, засвідчили скоріше протилежне: 22.01.2004 року з посади генерального директора Шевченківського Національного заповідника в Каневі було безпідставно звільнено шевченкознавця Ігоря Ліхового, високопрофесійного знавця музейної справи. Ювілейного року в Національному шевченківському заповіднику в Каневі розпочато ремонт, а музей закрито. Проект ремонту і реконструкції заповідника не обговорюється і не оприлюднюється в пресі, як це б годилося, коли йдеться про справу національної ваги і значення. Саме цим проектом мало б остаточно визначитися місце спорудження Тарасової церкви біля підніжжя Чернечої гори в Каневі: в урочищі Монастирок чи поблизу річкового вокзалу, як надбрамна церква.
Щорічне Міжнародне Шевченківське свято “В сім’ї вольній, новій” відбулося більше, ніж скромно: влада саме оголосила війну Національній спілці письменників, тому воліла проводити шевченківські дні без письменників. Та, власне, й без самого Шевченка — аж занадто гостро сучасного — соціального, національного, суперукраїнського в час формування опозиції проти корумпованих бонз. А ті постаралися ізолювати Шевченка від народу, прикрившись обіцянкою виділити на реконструкцію Національного заповідника аж 30 млн. гривень...
2004-ий, Шевченківський, не ознаменувався якимись помітними, національно ціннісними заходами, зате в липні цього ж, ювілейного, ставлять на ремонт ще й Національний музей Тараса Шевченка у Києві. Ремонтно-реставраційні роботи в залах єдиного в світі музею життя і творчості, зберігача оригіналів Т. Г. Шевченка, стають приводом для руйнування звичної структури музею, в якій на рівних були представлені Шевченко-поет і Шевченко-художник. Керівництво музею, вирішивши зосередити мистецький світ Тараса Шевченка в двох залах (для представницьких делегацій, які завжди поспішають), тим самим відкриває дорогу для “транзитної” подачі життя і творчості того, хто найбільше прислужився для збереження духу нації, нівелює той образ, який склався в народі.
Влада, бажаючи приватизувати бунтівного поета, протягом 2004-го року намагається виключити Кобзаря із середовища активної опозиційної сили, яка все впевненіше набирала висоту перед президентськими перегонами. Але місце Шевченка в народних революціях визначене самим Шевченком: “Борітеся — поборете, вам Бог помагає!” Бог, як ми переконалися, допоміг нам, так само, як і Кобзар. Народ переміг.
Від самого початку акції “Збудуймо Тарасову церкву!” “Просвіта” розраховувала на широку народну підтримку, на всенародність почину і оберігала свою ідею від будь-яких владних зазіхань. Учасники нашої акції — це учасники Помаранчевої революції, це ті, хто голосував за українську Україну. Ось чому ми нині активізуємо збір коштів на Тарасову Церкву, аби вона чимскоріше постала біля Чернечої гори в Каневі.
В одному з наступних випусків тижневика “Слово Просвіти” ми розкажемо читачам про нові заходи Оргкомітету, зокрема, про архітектурний конкурс на кращий проект Тарасової церкви.
Сьогодні ми звертаємося до всіх, хто є офірувачем на Храм Кобзаря: пам’ятайте, що ви є будівничими, що ви є людьми обраними, отож, — духа не угашайте! Популяризуйте просвітянську акцію серед своїх знайомих і рідних, поширюйте рахунок, який ми друкуємо сьогодні, — день, у який буде закладено перший камінь у підмурівок Тарасової Церкви, вже близько!
Во ім’я Тараса — будьмо єдині, будьмо разом!

Любов Голота

До перелiку