І вже коли ти похитнувсь у слові — Вважай, що похитнувся у собі… Борис Ілліч Олійник і сьогодні підтверджує проголошене ще у сімдесяті роки кредо не змінюватися на догоду кон’юнктурі, незалежно від гасел і вигод. Із цього приводу поетакадемік каже: “Я нічим особливим не вирізняюся, можливо тому, що завжди знав, що стою на своїй землі, не куплений, не проданий, і так довіку стоятиму, боронитиму її не на мітингах, а в реальних діях… Щоб не поповнювати лав отих перекинчиків, я лишаюся собою. Не мені оцінювати мої дії, але я вже в тому віці, коли треба думати про душу, а не про те, хто що мені скаже. І щоб завжди бути в суголоссі зі своєю совістю. Щоправда, нині це релікт, який викликає іноді сміх і нерозуміння. Але суспільство йде по спіралі, в основі якої лежить коло, тому ми повертаємося до того, що є святині, які не можна ні купити, ні продати, — це мати, батько, батьківщина”.

Ціна словам однакова од роду:
Чи присягаєш на вітрах сторіч
При свідкові у вірності народу,
Чи другові, без свідка, вічнавіч…
Ці слова, сказані задовго до проголошення незалежності Української держави, залишаються актуальними не лише у творчості поета Бориса Олійника, а й у його громадськополітичній діяльності як народного депутата України кількох скликань.
Публіцистичне слово депутата Олійника ще з радянських часів здобуло міжнародний авторитет. Етика громадської діяльності письменника на всіх політичних фронтах була і залишається такої самої високої проби, як і його поетичне Слово.
Упродовж десяти років Борис Ілліч був головою постійної делегації України в Раді Європи, віцепрезидентом делегації Ради Європи, залишившись поборником демократії та рівноправності народів світу. Розважливий, спокійний, він часто за покликом серця опинявся в найгарячіших точках планети. Свого часу із миротворчою місією пройшов і Північну Осетію, і Нагорний Карабах, і Чорнобиль, побував у Сербії. Як народний депутат України, завдяки високим переконанням і принципам, спромігся зберегти для нащадків справжнє обличчя Тарасової гори у Каневі, повставши проти будівництва промвузла біля української святині. Завдяки Олійникові було відвернуто будівництво атомної електростанції під козацькою столицею — Чигирином та на сейсмонебезпечних землях Криму.
Борис Олійник став одним із засновників Українського фонду культури, який він з успіхом очолює впродовж останніх двох десятиліть. З ініціативи Бориса Ілліча у пам’ять безневинно загиблих від Голодомору було споруджено Дзвін Пам’яті у Лубнах. Із подачі Олійника відвойовано у військового відомства КиєвоМогилянську академію, яка повернула собі статус одного з лідерів вищих навчальних закладів.
У часи перебудови Український фонд культури на чолі з Борисом Олійником першим взявся за відродження Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Т. Г. Шевченка. І досі довгострокові програми діяльності Українського фонду культури: “Пам’ять”, “Краєзнавство”, “Народна пісня, народна творчість”, “Рідна мова”, “Відродження культури народів, які мешкають в Україні”, “Т. Г. Шевченко” — стали дороговказом для збереження осередків національної культури, відродження славних національних традицій.
Вражає подвижницька діяльність Бориса Олійника як будівничого національного духу, видатного політика і феноменального поета, свідченням чого і є шеститомне видання його вибраних творів, що побачило світ у Видавничому центрі “Просвіта” 2007 року, а також численні публікації нових творів у засобах масової інформації — свідчать не лише про багаторічну творчу стабільність поета, а й про його вірність духовним ідеалам.
Кожен том має окрему назву й відтворює один із жанрових напрямів автора в поетичному слові. Упорядникові цього унікального видання, відомому поетові Михайлові Шевченку пощастило такою композицією шеститомника передати “кардіограму” Олійникового слова впродовж півстоліття.
За п’ять десятиліть поетичне слово митця не зазнало концептуальних змін. У творчій лабораторії поетаакадеміка, як і на початку літературної діяльності, головну увагу приділено метафорі. Проте поезія Бориса Олійника не залишається на рівні вузького тлумачення, де образність передбачає живописність, певну картинність, зриме світовідчуття. Його художній образ охоплює весь світ поетичної виразності разом із інтонацією та мелодикою. Борис Олійник, як ніхто інший із сучасних поетів, уміє відкривати нові грані, бачити предмет в усіх вимірах.
Складається враження, що Олійникова метафора навмисно підказує асоціативну схожість, яка читачеві, мабуть, самому спадала на думку, але не відразу сформувалася. Метафора Олійника надає не лише радість впізнавання, а й радість відкриття.
Борис Олійник — великий майстер розширення засобів поетичної виразності. Якщо уважно придивитися до його творів, то можна побачити і помірне вторгнення в його поезію засобів живопису й музики. Але найхарактернішим розширенням меж ліричної форми в його творчості є потреба трансформації прози у високу поезію.
Безумовно, засоби інших жанрів мають право входити в ліричну поезію. Але так, щоб вони перетворювалися на мову поезії й не повторювали мову інших жанрів. Лірична поезія Бориса Олійника не полишає національних традицій, пов’язаних із епосом, баладою, думою й не уникає поетичних розповідей.
У творчості Героя України Бориса Олійника національнопатріотична тематика одна з головних. У його поезії відчувається постійний зв’язок національної історії із сучасною Україною, героїзм і страждання наших співвітчизників передаються у співвіднесенні картин природи та людських доль. У багатьох творах ліричні монологи й епічні розповіді переплітаються із зримим образотворчим рішенням у вигляді детальних картин. Наприклад, у поемідіалозі “Небо полеглого безвісти” автор передає образ минулої війни такими рядками:
Така нас притисла, правниче, лавина,
Живе й неживе закрутивши в заміс,
Що справді згадалось: не те, що людина,
А й камінь умре під ножами коліс.
Та йшли ми в це вариво з власної волі,
Проклавши собою дорогу до мсти.
І навіть полеглі на судному полі
Вставали, щоб смертію смерть потрясти!
Саме в цій поемі оригінально поєднано метафору з елементами живописної образності та високої прози. Такий принцип побудови твору відкриває поетові можливості для блискучого вирішення складних лірикопубліцистичних тем.
Б. Олійник — майстер замкнутої ліричної композиції вірша, що є ознакою найвищої поетичної майстерності. Будьякий твір поета з’являвся до читача глибоко вивіреним і продуманим до дрібниць саме завдяки вдалій побудові, мудрому філософському погляду на життя, на побут, на минуле й майбутнє нашого народу. Безперечно, нині, в часи суспільних пертурбацій першим питанням будьякого читача є питання: “Чим дихає у цьому світі поет? Що є головним об’єктом, улюбленим предметом його поезії? Яка тематика і проблематика його творчості?” І в цьому плані вдумливому читачеві щастить знайти, як і впродовж останніх десятиліть, в особі Бориса Ілліча Олійника мудрого послідовного філософа, співця своєї епохи, ніжного лірика — поета тривожної хвилі соціальноекономічних перетворень, глибоко національного поета, наближеного до народу, до кожної людини.
По небу йдуть сивіші гніву хмари.
Земля двигтить, чорніша від золи.
Вставай, народе! Доки ще з кошари
Нас на перекуп скопом не здали…
Уважно вдивляючись в образну систему Олійника, неможливо не побачити, що вона відтворює такі предмети та явища, які потрапили й потрапляють у поле зору його поетичної думки. Тому варто зробити певні узагальнення й визначити, а може, й окреслити простір його поетичного світу. Головна підстава для визначення коефіцієнта правдивої поезії — ставлення автора до читача, до історії нашого народу.
Для демонстрації невичерпних інтересів свого ліричного героя автор знаходить цілком конкретні, окреслені сучасними реаліями образи, які володіють належною внутрішньою енергетикою повнокровної творчої реалізації його принципової позиції. Таким енергетично вдалим поетичним образом для Бориса Олійника стає образ людської пам’яті, пам’яті серця, пам’яті розуму, пам’яті прапора, пам’яті національної честі й гідності.
Але ж пам’ять… Має пам’ять
зоставатись, як осердя.
Ми від неї — наче віти,
що вчувають корінь свій.
Пам’ять віри. Пам’ять роду
Пам’ять прапора і серця.
Лиш за пам’яттю в людині
пізнає Людину світ.
Справді, пам’ять у поезії Бориса Олійника — це не лише пам’ять про минуле нашого народу, про видатні перемоги і тяжкі втрати. Це водночас і шлях до серця друга, коханої, це шлях до сердець наших співвітчизників, до національного самоствердження, до високої самосвідомості та гідності працелюбного українського народу. І зве суворо до бар’єра пам’ять // обвинувальним свідком на суді…
Тут варто визначати поетичні обрії пам’яті Бориса Олійника в сучасних реаліях, на конкретних прикладах, інакше коефіцієнт його соціальної поезії у дослідженні буде абстрактним.
Тільки ж дивись,
О, не купуй за Пам’ять — хай і велику — майбутнє…
Там, де торгівлею пахне, згадувать славу — гріх.
О, не забудь: живемо не для пам’яті.
Свята в тому правда!
Але ж без пам’яті навіть трава не росте –
Ні після, ні до…
Я недарма наголосив на розмаїтті образу пам’яті у творчості Олійника, бо в поета іноді відчувається і сум з приводу того, що після смерті не залишається нічого, крім спогадів, крім пам’яті… І лише людська пам’ять дарує людині безсмертя, проте не у фізичнореальному, а спадководуховному сенсі. І так само, як спадковість роду забезпечується нащадками, спадковість духу поета забезпечується його словом, пам’яттю його творчих здобутків у читацьких серцях.
А щоб людському роду переводу
Не сталося в баюрах забуття,
Ти слово “Пам’ять” в генетичнім коді
Закарбував. І тим почав життя
У слові, що, мов дзеркало пророче,
Тебе повторить з ніг до голови,
І вже від нього не сховаєш очі
Ні за гербом, ні за стеблом трави.
Борис Ілліч надає важливе місце яскравим поетичним деталям, якими щедро пересипана його поезія. Водночас думка митця розгортається від окремого до універсального, від малого до монументального. Внутрішній пафос його пошуків дуже часто виявляє жагучий порив до подолання “простору і часу”. Іноді така особливість набуває художньої тенденції, очевидного тяжіння до певного кола образних уявлень, що майже не дає змоги утримуватися від спокуси розглядати її як певну національну рису поетичного слова.
Слід зазначити ще таку деталь. Вірш Бориса Олійника вимагає від читача певного художнього відчуття, особливої чутливості до ходу поетичної думки, здатності до багатої уяви, домислу та роздумів. Якот у вірші “Розмова з учителем”:
А над книгами звично мій перший
учитель схиливсь.
Він пита мене:
Сину, а що це ти зблід, як з навроків?
Та приснилось, — затнувся, —
таке… хоч на дерево лізь.
То, козаче, не сон. Прогуляв ти
в дитинстві уроки –
Саме ті, на яких ми проходили…
капіталізм.
Питання про складність і простоту мистецтва поет порізному вирішував на різних етапах творчості. Складність простого, з першого погляду, рядка Олійника зумовлена глибиною й багатством поетичного мислення, що вимагає адекватних форм відтворення у художньому слові. Борис Олійник поет не “музичний”, а мелодійно алітеративний, йому близька музична прозорість і простота пісенної лірики.
Проте інтуїція йому правильно підказала, що не в цьому напрямі має пролягати його поетична стезя, що його Муза покликана розв’язувати складні завдання, притаманні його талантові, творчій натурі.
Коли читаєш Бориса Олійника, то прекрасно розумієш, що висока творчість — це складний та суперечливий процес, який вимагає мобілізації душевних сил та духовного, інтелектуального потенціалу письменника. На мою думку, Борис Олійник рідко довіряє поетичній імпровізації й упродовж останніх десятиліть повертається до колись написаного, доповнює, вносить правки. І робить це фундаментально, добротно. Про це переконливо свідчить нове шеститомне видання вибраних творів.
Отже, істинний коефіцієнт поезії Бориса Олійника в його письменницькій уяві передбачає не лише безпосереднє поетичне втілення власних почуттів, переживань, спостережень і думок, а й своєрідний перегук із вічними та неповторними образами світової поезії. Винятково щедра система художніх образів Бориса Олійника в поєднанні з оригінальними художніми засобами словотворення — головні чинники у формулі його високої поезії. Поетовіакадеміку поталанило перетворити свої думки у щирі почуття, які стали запорукою інтелектуального начала у поетичному слові, вдало трансформувавши енергію філософської думки в енергію високих почуттів. Як видатний митець сучасності, голова Українського фонду культури Борис Ілліч Олійник упродовж кількох десятиліть перебуває у вирі літературномистецьких подій національної культури й, безумовно, має власне бачення генетичного коду української культури у всесвітньому масштабі. Він усім своїм єством, усією творчістю відчуває динаміку світової культури та сприяє розвитку її естетичних ідей в Україні, що значно підвищує й коефіцієнт вагомості його поетичного слова у формулі вічної поезії українського народу.

Центральне правління ВУТ “Просвіта” імені Т. Шевченка та редакція “Слова Просвіти” щиро вітають Бориса Ілліча Олійника зі славним ювілеєм і зичать йому многії й благії літа!

Олександр БАКУМЕНКО,
член Національної спілки письменників України,
м. Київ

http://slovoprosvity.org