Публікації

www.kaniv.ck.ua.

Чернеча (Тарасова) гора є пам'яткою історії, культури, а також природи всеукраїнського і світового значення. А опріч цього, ще й Національною Святинею нашого народу. Все це зобов'язує нас суворо дотримуватися чинного вітчизняного законодавства з питань її охорони.

У всьому світі питання збереження пам'яток історії та культури минулого ставиться дуже гостро. І було б дивним і незрозумілим піднімати питання про порушення заповідного режиму в місцях, пов'язаних з іменами Шекспіра, Гете, Пушкіна...
Пам'ятаймо ж і ми, що Чернеча гора з часу поховання на ній Тараса Шевченка у 1861 році стала сама по собі духовною вершиною України, одним з найбільших її духовних храмів, який допомагає кожному українцеві звести подібний храм у власній душі. Наш святий обов'язок - зберегти незайманість цього місця, його первозданний вигляд. Тим більше, що Чернеча (Тарасова) гора виняткова за своєю формою, адже має вигляд великої могили.
Наш попередники, починаючи з 1861 року, робили все для того, щоб зберегти цю унікальну Гору та не допустити спорудження тут, окрім Шевченкової Могили та Тарасової світлиці, жодної іншої будівлі. Вони вважали, що не тільки на Чернечій горі, але й біля її підніжжя не можна нічого будувати, навіть звичайних селянських хатин. Тому голова Київської Старої Громади Володимир Науменко, котрий до останніх днів опікувався Шевченковою могилою (аж до розстрілу його більшовиками), викупляв за власні гроші хати під Чернечою горою лише заради того, щоб знести їх - і цим самим звільнити підошву Чернечої Гори від будь-яких споруд, котрі б порушували її загальний вигляд з боку Дніпра.
Разом із цим варто ще запитати й про інше: для чого біля підніжжя Чернечої гори зводити сучасну церкву у вигляді Петербурзької напів-академії з банею київської церкви Різдва на Подолі, коли у самому Каневі зберігся древній Успенський собор (1144 року), в якому 20 - 22 травня 1861 року вся Україна навічно прощалася з Тарасом Шевченком?
Тому перед звершенням всенародної акції, пов'язаної з іменем Тараса Шевченка, необхідно осмислити: який саме храм ми маємо право спорудити нашою великою громадою неподалік Канівської Гори-Могили?
Єдине, що можливо зробити на меморіальній території та охоронній зоні Шевченківського національного заповідника - це відтворити те, що було тут колись, але, на жаль, не збереглося. Тож звернімося до минулого, щоб з'ясувати: а чи була коли-небудь раніше, в давніші часи, церква під Чернечою Горою і чи знав про неї геніальний поет?
Ще донедавна такого питання неможливо було поставити перед українською громадою. Тому до цього часу шанувальники Кобзаря пов'язують Чернечу гору лише з іменем Тараса Шевченка, забуваючи проте, що вона знаходиться в славному своєю героїчною історією місті Каневі, і з давніх-давен була невіддільною частиною стародавнього Канівського монастиря, який, як свідчать про це універсали-привілеї гетьманів Івана Виговського, Юрія Хмельницького та Петра Дорошенка, носив ім'я Пресвятої Богородиці.
Шукаючи в цих історичних місцях ділянку землі під власну оселю, Тарас Шевченко не міг не почути відомостей про цей монастир. Передусім від свого приятеля Михайла Максимовича, який тривалий час цікавився його історією. Максимович писав, що цей монастир ще в половині сімнадцятого століття вважався "монастирем стародавнім". Однак і для нього, вченого-енциклопедиста, минуле цього монастиря лишилося "покритим туманом невідання", адже історичних джерел про нього збереглося занадто мало.
Однак у тому, що цей монастир тут справді був, переконує сьогодні навіть місцева топоніміка. Зокрема, назва місцевості в околицях Чернечої гори - Нижні та Верхні Кельні - є найкрасномовнішим свідченням того, що Канівський монастир починався, очевидно, в ті ж віддалені часи, що й Києво-Печерська лавра, із викопаних самотужки монахами перших келій на схилах канівських гір. Та й сама Чернеча гора отримала свою назву також від слова "чернець".
На місцезнаходження монастиря вказує і назва вулиці під Чернечою Горою -Монастирок, і урочище під такою ж назвою, як і Гора, -Чернече...
Духовним центром цього стародавнього Канівського монастиря Пресвятої Богородиці була тривалий час Георгієвська кафедральна церква (з початку XIX століття - Успенський собор), закладена великим князем Всеволодом Ольговичем на Дніпровій горі.
Однак монастир знаходився не тільки на вершині цієї гори. Найбільшу територію займав він, як підказує топоніміка, в Монастирку в околицях Чернечої гори, де були також свої церкви і, звичайно ж, церква Покрови Пресвятої Богородиці, ім'я якої носив цей монастир. Таким чином, за канівською топонімікою та документами, які дійшли до нас, вдалося достовірно встановити місцезнаходження стародавнього Канівського монастиря.
Ці мальовничі місця приваблювали до себе пізніше і зранених в численних боях з ворогами українських козаків-запорожців, які знаходили тут на схилі літ притулок і душевний спокій.
А на Чернечій горі не лише у стародавні часи, але й у часи козаччини ховали ченців, серед яких були і славетні українські лицарі, навіть гетьмани. Та, на жаль, жодного їхнього поховання тут не збереглося.
Однак, за народними переказами та свідченням Михайла Максимовича, донесеним до нащадків Григорієм Честахівським, "цей монастирьок пам'ятний тим, що в ньому на Тарасовій горі поховані три козачі гетьмани -Іван Підкова, Самійло Кішка та Яків Шах. Максимович розказував оце і показував шлях, де везли убитого Івана Підкову; по тому самому шляхові везли й Тараса до його тихого дому."
Архівні документи нещодавно відкрили нам ще й іншу назву Чернечої гори -Старий клад. Чи не є ця назва ще одним топонімічним підтвердженням тієї істини, що в її лоні зберігаються останки найславетніших лицарів нашого народу?..
З історією Канівського монастиря тісно пов'язане ім'я гетьмана Остряниці, визначних церковних діячів України. Зокрема, в ньому 1669 року знаходився Київський митрополит Іосиф Нелюбович-Тукальський і тут 25 березня посвятив у диякони - майбутнього святителя Ростовського, в миру - Данила Туптала (1651-1709), автора збірників "Чети-Мінеї" (Житій Святих).
Історичні джерела свідчать про те, що в Канівському монастирі було поховано і Київського митрополита Дионисія Балабана - палкого оборонця рідної віри та полум'яного прихильника самостійної України.
Канівський монастир користувався завжди особливою увагою українського козацтва, його майно примножували і українські гетьмани своїми універсалами-привілеями, зокрема, Богдан та Юрій Хмельницькі, Іван Виговський, гетьмани Павло Тетеря, Іван Брюховецький, Петро Дорошенко. Після зруйнування Трахтемирівського монастиря у 1664 році, тамтешня козацька братія була прийнята також у Канівський монастир Пресвятої Богородиці.
У часи козаччини Канів та Канівський полк зіграли виключну роль у боротьбі за визволення України. Згідно з історичними джерелами, місто, а разом з ним і стародавній Канівський монастир зазнали значних руйнувань та спустошень під час безперервних воєн. Найбільше постраждали вони у 1678 році, коли боротьба Туреччини з Московською державою за поділ України досягла свого апогею. Захопивши Канів, турки вбили в ньому безліч людей і перетворили місто на руїну , а Георгіївську церкву запалили і всі люди у ній загинули. Саме годі ж був замучений тут і полум'яний поборник православної віри Св. Макарій Токаревський (Канівський).
Після всіх цих трагічних подій, які сталися в Каневі, як засвідчують історичні джерела, "монахи, які лишилися живими, не маючи змоги відновити свою спустошену обитель, заснували собі маленьку дерев'яну церкву в ім'я Покрови Пресвятої Богородиці у лісі над Дніпром за 5 верст від міста, на тому самому місці, яке й досі називається Монастир-ком, але і там їх не лишили у спокої. Уніати вигнали їх з усамітненої обителі, а церкву перенесли в місто і поставили біля руїн Успенської, де і була вона шкільною церквою при училищі, яке заснували тут Базиліани." І до відновлення кам'яної Успенської церкви василіани-(уніати) використовували її для власних богослужінь. На щастя, вдалося відшукати видані в Польщі гравюри з акварелей знаменитого французького художника Ж.-А. Мюнца, виконаних ним у кінці XVIII ст., на яких він зобразив поряд із напівзруйнованою Георгієвською церквою дерев'яну церкву Покрови Пресвятої Богородиці.
Та коли на початку XIX століття було відновлено Успенський собор, тоді козацьку церкву знову розібрали. Однак, її історія на цьому не скінчилася і, як нам вдалося з'ясувати, вона втретє воскресла у селищі Костянець (нині воно знаходиться в межах міста Канева). І ми про це ніколи б не довідалися, якби вірний побратим поета Григорій Честахівський у 1861 році, коли прибув до Канева, щоб поховати тут поета та насипати над ним могильний курган, не лишив нащадкам у своєму альбомі малюнок "Церква Вознесенія в Костянці", в якому ми впізнали козацьку церкву Покрови Пресвятої Богородиці, з малюнка Ж.-А. Мюнца.
Чи не зробив цього Честахівський у пам'ять про Тараса Шевченка, за життя якого ще стояла ця церква на канівській землі?
Ця козацька церква пройшла багатостраждальний шлях: її тричі зводили, розбирали і переносили в часи панування в цих краях і Речі Посполитої, і Російської імперії, і за радянських часів.
Якою ж була подальша її доля? Про неї б ми також ніколи не довідалися, коли б один із старожилів села Костянець Іван Солодкий не зберіг спогад про її минуле: "Мій батько покійний, Солодкий Микола Михайлович, який був дяком у нашій Вознесенській церкві, розказував мені про її історію. 'Так от, на тому самому місці, на пагорбі, на якому стояла Костянецька дерев'яна церква Вознесенія, розібрана Канівським міськвиконкомом у 1981 році, за словами батька, стояла у XIX ст. маленька дерев'яна церква, в якої були вже зруйновані куполи. Саме тоді й було вирішено на цьому самому місці, не руйнуючи старої церкви, збудувати іншу, трохи більшу, однак також дерев'яну. Старої церкви не руйнували, а поклали кругом неї фундамент, на якому зробили дубову обв'язку. Так би мовити, розширили і обшили нову вздовж дошками з виділкою. У старій церкві дзвіниця була збоку, а у новій - зробили дзвін під центральним куполом. Нова церква була також трьохкупольна, довша і ширша від попередньої. Все майно зі старої взяли до нової. У ній було два виходи по боках, а третій центральний. А назвали її так, як і попередню, - церквою Вознесенія... "
Скромна маленька козацька церква Покрови Пресвятої Богородиці (відома в Костянці як Вознесенська) пронесла крізь століття вічно живий козацький дух та пам'ять про лицарів українського народу.
Тож варто спільними зусиллями відродити її після тривалого забуття.
Вона має воскреснути під Чернечою горою в Монастирку як символ духовної єдності "і мертвих, і живих, і ненарожденних" дітей України, незнищенності безсмертного духу нашого народу.
І цей -могутній дух, об'єднавшись з могутнім Шевченковим, стане тим смолоскипом, який вічно запалюватиме в серцях українців незгасну любов до рідного краю.

Зінаїда ТАРАХАН-БЕРЕЗА,
провідний науковий співробітник 
Шевченківського національного
заповідника, м. Канів
газета Чернеча гора №1 (21) 2004

Матеріали за цією темою:

До перелiку