Із самого ранку клубочаться над Києвом важкі хмари, купчаться над самісінькими дахами, нанизуючись на хрест бань Софійського собору. Блискавиці раз по раз крають чорне небо, і дощові краплі монотонно бубонять по шибках зачинених вікон. У такий ось день Тарас Шевченко прощався з Києвом. І наче відчував, що більше не побачить його... Згодом дощ переходить у зливу. Шевченко, притулившися спиною до одвірка, стоїть на призьбі хати. Змок до нитки, але не ховається, бо цей рясний літній дощ наче омиває його зранену душу. А ще так недавно він їхав сюди, сповнений надій! Як усе швидко змінюється в його житті!

...Надірване тяжким засланням здоров’я поета дедалі погіршувалося – прогресувала хвороба серця. Отож і мріяв скоріше переїхати з холодного Петербурга на рідну Вкраїну, сподіваючись на цілющий її клімат. Тому попросив свого родича Варфоломія Шевченка, щоб той купив землю десь біля Канева. Отоді й можна побудувати над Дніпром невелику хатину, одружитися та й віку свого доживати.
І коли незабаром одержав листа, в якому Варфоломій сповіщав, що з тутешнім паном про все домовився, Шевченко, з великими труднощами одержавши дозвіл, 25 травня 1859 року вирушив в Україну.
Рясніли сльози радості, сльози печалі від зустрічей з рідними і знайомими. Звістка про приїзд Шевченка швидко облетіла село. До хати сестри Ярини повалив люд. Поет розповідає про життя, читає свої твори. Селян цікавить, чи правда, що буцімто готується реформа. Шевченко на те іронічно всміхається – ні на мить він не припускає думки, що може бути якась воля з ласки царської...
За кілька днів по тому їдуть вони з Варфоломієм до поміщика Парчевського, щоб остаточно домовитися про купівлю в Межиріччі, де Рось впадає в Дніпро, невеличкої ділянки. Але Парчевський відмовляє: мабуть, «пандобродій» не хоче мати такого сусіда, «що про волю писав». Ось воно, ще одне випробування долі.
15 липня, через півтора місяця після приїзду, поблизу села Прохорівки, куди Шевченко завітав погостювати до свого друга Михайла Максимовича, відомого вченого, першого ректора Київського університету, його заарештують. Хтось із місцевих поміщиків доніс про його вільнодумні розмови з селянами.
– Про вас кажуть, що ви богохульствуєте? – починає допит чиновник Андрієвський.
– Може, й кажуть, – відповідає на те. – Про мене можна будь-яку нісенітницю верзти...
Андрієвський, доброзичливо налаштований до Шевченка, повів справу так, що поета незабаром випускають. Але наказ із Петербурга місцевим жандармським органам встановити за «відставним солдатом Тарасом Шевченком найпильніший нагляд» виконується неухильно.
Приїхавши до Києва і не побажавши оселитися в центрі міста, Шевченко вирушає в пошуках квартири на Поділ – хоче бути ближче до робочого люду. Пізніше він пише своїм друзям: «Поминувши Плоску частину, опинився в Пріорці. Йду та йду, бачу – хатина стоїть не то панська, не то мужича. Біла-біла, наче сметана, та й садочком обросла. А в дворі розвішані на шворці дитячі сорочечки – сохнуть та рукавчатами махають, ніби кличуть мене до себе. Ото я й зайшов умовитися на квартиру і попрохав хазяйку погодувати мене в довг. «А хто ж ви такий будете?» – вислухавши, питається вона мене. «Як бачите, – чоловік собі!» – усміхаюся я, і вона, незважаючи на моє таке дивне прохання, нагодувала мене і пустила до своєї господи...» Це була Варвара Матвіївна Пашковська.
... Ранок свіжий і ясний. І Шевченку здається, що липень зосередив свої чари саме тут, у мальовничому куточку передмістя Києва – на Пріорці, ніби самою природою призначеному для творчості. Кращого місця для роздумів та натхнення годі й шукати.
... Шевченко неспішно прилаштовує свій дорожній мольберт, витягує з кишені тонко заструганого олівця та й заходиться малювати. Білоголові дітлахи чи не з усієї вулиці, які так і ходили за «дядьком Кобзарем», – бо вже не секрет, хто оселився в тітки Варі, – стоять поруч і вражено дивляться, як на папері оживає все те, що їх оточує: широка левада в буянні квітів, синє-синє небо й пухнасті поодинокі хмаринки.
– Ой, пане, як гарно у вас виходить! – не стримується хтось з малечі.
– Який же я тобі пан, мій хлопчику, – з докором дивиться на нього художник.
– Дядьку Тарасе... – винувато усміхається малий.
Сидить Шевченко на розстеленій ряднині і, схиливши голову на руки, безмовно дивиться вдалину. Вистрибом біжать до нього зі сміхом і несамовитим вереском діти, кидають на коліна квіти, а він усміхається і ніжно гладить їхні стрижені голівки. А потім підхоплюється, бігає разом з ними, а як зловить котрогось, то підніме високо-високо й весело кричить:
– Ох, ти ж моє маленьке!
Спіймає другого – і вже:
– Ох, ти ж моє велике!
Після десяти років каторжного заслання яка то втіха, яка то радість у страдницькому його житті!
... Вчора, 10 серпня, одержавши врешті давно очікувані гроші, Шевченко накупив на базарі стільки ласощів, що й насилу доніс. Частував хазяйку, її дітей, частував вуличну малечу, разом із ними бігав, метушився, реготав, пустував. Розплатився щедро з хазяйкою.
Завтра їде до Петербурга – закінчився строк дозволу на перебування в Україні. Менше трьох місяців тривало останнє побачення з Батьківщиною.
Прощавай, Києве!..
... Злива все ще не вщухає, і Шевченко заходить до хати перевдягтися в сухе. А думки не відвертаються від поеми, яку задумав. Він напише її, і вона – поема «Марія» – стане однією з вершин його творчості.
Прощається Шевченко з Києвом. І наче відчуває, що більше не побачить його...

Автор:
Анатолій Соломко