Публікації

Доповідь на шевченківському вечорі у мордовському концтаборі № 11.

Щоб збагнути на повну силу і належну глибину, ким був і ким залишається для нас Шевченко, мусимо постійно пам'ятати, яким був і яким є наш народ, мусимо завжди мати перед очима його історію. Тільки тоді осягнемо провідні риси шевченківської творчості з її полярно-протилежними мотивами — високими зльотами національної гордості, а поруч —тяжкими муками національного сорому і національного самобичування.

Джерела цих двох протилежних тенденцій у творчості Шевченка беруть свій початок з глибин історії і психології українського народу. Споконвіків чується у нашому народі два начала: українська історія однаково славна, як і ганебна, така ж героїчна, як і трагічна, вона притягуюча та водночас відштовхуюча. Якщо одне начало є природним виявом вільної стихії народу, його звитяжного лицарського духу, то друге, ганебне начало — це те сім'я, яке вдалося насадити і виростити в українській психіці різним зайдам — поневолювачам і колонізаторам. Ті начала криють в собі взаємопротилежні явища, події, цілі періоди — славні і мерзенні, героїчно-звитяжні і рабські. Ба, навіть в окремих подіях і явищах зустрічаємо взаємопротилежні сторони і взаємопротилежні сили, так що нераз буває трудно їх визначити і дати оцінку. А з усіх тих періодів, подій, явищ на тло свого часу виступають разюче протилежні індивідуальності: з одного боку — національні герої, а з другого боку — довгий-предовгий ланцюг імен національних зрадників і перевертнів, запроданців і відречників, перекінчиків, службистів і шкурників, людей з принизливою, рабською (та з різноманітними комплексами національно-суспільної неповноцінності й меншовартості) психологією. Тут і вчені минулих сторіч, і художники, і письменники — аж до довгого списку новочасних холуїв. В усіх цих перевертнів була своя філософія зради, своя логіка, своє виправдання, своя “неминучість” і “конечність” чинити саме так. Від них сягає рясне коріння аж у сьогочасність, що витворила дивовижний фабрикат живої людини з двома душами, які наче перегукуються з тими двома давніми началами нашої історії.

І от над багатовікову роздвоєну історію, наперекір філософії давніх і сучасних перевертнів, Україна воздвигнула генія (можливо, як єдину спробу самоутвердження, самозбереження, самоочищення) і він один за всі часи звернувся до народу устами Апостола правди і науки. Вдумайтеся в його кличі, в його послання, в його заповіти і ви відчуєте: у цій земній людині заговорила не індивідуальна, не суб'єктивна, а збірна (віками збирана!) сила, національна енергія, заговорило оте здорове, незборене (і незбориме!) начало нашої історії, нашої психології, нашого національного духу.

Звернутись до мертвих, до живих і ненароджених міг тільки Пророк, який на сповіді власної совісті (і це чи не єдиний приклад в нашій історії та й, напевно, у світовій) признається: “ми не лукавили з тобою”. Якщо мерзенна низка зрадників і перевертнів була породженням зневіреного духу нашої минувшини (“досягнення” поневолювачів) то Шевченко став виразником і втіленням зовсім іншого, протилежного полюсу: невмирущості і незборимості національного духу, його чистоти, мужності, твердості, шляхетності і геройства. Для декого в ті часи це здавалось алогізмом і анахронізмом. В час, коли на Україну російські шовіністичні кола дивились як на Малоросію (“южние окраини Великоросии”), коли від України відрікались, коли і Гоголь і Белінський — один із сумом, а другий із злорадною єхидністю справляли їй панахиди і поминки, іменуючи дату її смерті 17 століттям, наперекір їхньому, здавалось, всеперемагаючому глузду, знайшовся чоловік, який оголосив живучість здорового українського духу і прорік: “церква домовина розвалиться, а з-під неї встане Україна”.

Взявши за основу те, що зробив Шевченко для своєї нації, свого народу, важко знайти аналогічну постать у світовій культурі, а всі можливості аналогії видаються непереконливими. Не міг би замінити нам Шевченка жоден із відомих світових геніїв, буде це Данте, Шекспір, Гете, Байрон чи Міцкевич. Шевченкова сила, Шевченкова незамінимість не лише в тому, що він заговорив так, як заговорили б усі кращі поетичні сили народу (“якщо б могли вони промовити одним голосом, то це був би голос Шевченка”), в тому, що він окрім своїх мистецько-поетичних заслуг перший творчо виклав у своїх поезіях національно-революційну програму України. А що викладена вона генієм, а не посереднім політиканом, то зберегла свою пророчу силу для всіх часів. Ось тут маємо на це право, чи не маємо напрошується одна єдино-можлива аналогія. Подібно, як майже дві тисячі років тому як духовна зброя і як дороговказ для майбутнього був створений Новий Завіт, що став незборимим началом християнського духа, так Шевченко воздвиг для українського народу національне Євангеліє — Кобзар. Аналогія ця в якійсь мірі оправдана. Є загальнодоступні, переконливі факти (як біографічні, так і творчі) про велику роль в духовному житті Шевченка Біблії, зокрема Нового Завіту, що правив для поета за найвищі критерії загальнолюдських морально-етичних і філософських істин. Не буде перебільшенням сказати, що для Шевченка Біблія була духовним орієнтиром і провідником: ще змалку він чув її силу, а тому не дивно, що багато його загальнофілософських і морально-етичних категорій співпадають із духом євангельських істин. Можна погодитись із дослідниками, які твердять, що “першим духовним джерелом і наймогутнішим для молодого Шевченка був Псалтир”, що Шевченко в найсправжнішому значенні вислову учень Біблії — від неї у нього “пафос правди і непохитна вірність її”. Уже в тому, що Шевченко вивіряв своє слово на одному із найбільших досягнень і мірил людського духа, криється одна із тайн його покликання. З другого боку, це стверджує правомірність наведеної аналогії, яка ховає дивовижної сили проміння для все нового освітлення і нової оцінки шевченківського генія.

Подібно, як у Біблії християни знаходять не одну історію, а черпають в ній морально-етичні сентенції для сьогочасності і тільки наявність і вічна несущність цих ідей, законів і норм роблять невмирущим велике слово, так український народ бачить в українському Кобзареві незгасну актуальність, а історизм його творчості, історичні сюжети, теми, мотиви і притчі сприймає як форму і спосіб передачі великих позачасових ідей та вічних істин. Цим немов підтверджується думка італійського філософа Б. Кроче про те, що індивідууму, який усвідомлює своє історичне покликання, історія відкривається “під формою ідей і духа”.

Поєднавши Велике слово із народною мудрістю і європейською філософією, Шевченко, із широкої загальнолюдської морально-етичної панорами добра, справедливості та інших вічних істин глянув наче під колосальним мікроскопом на невеличку частину вселюдства, на свій народ, на свою Україну. Як ніхто інший болісно відчувши трагічність її становища, він віддав для її вижиття усю свою віру, свої заповіти, своє життя, осяявши нелегкий шлях народу пророцтвом перемоги. Як показав час, Шевченкове пророцтво вийшло далеко за рамки національних кордонів і Шевченків “Кобзар” стає духовною зброєю усіх підневільних націй, набуваючи з кожним роком все більшого визнання серед народів світу. А на тлі всеохоплюючого моря Шевченкової слави ми знову й знову переконуємося, що Шевченко для нас не тільки в минулому, але й в сучасному і майбутньому. Тому вельми актуальними залишаються і нині його заповіти. Подібно, як в часи Шевченка, сьогодні разом з іншими підневільними народами повторюємо “кайдани порвіте”. І сьогодні, як і колись, по сучасному звучать слова про усіх ницих духом запроданців і “стукачів” “не дам в мережаній лівреї донощики і фарисеї за правду пресвятую стать”. Як і в часи Шевченка для нас продовжує бути ідеалом борець, який “в муці-каторзі не просить” рівно ж як і для народу і кращих його синів, що вічно в борні, слова — “караюсь, мучусь, але не каюсь”.

Якщо правда, що шевченківський геній увібрав у себе сотні тисячі доль, енергій, талантів, ідей, всього, що було найкращого в народних піснях і думах, то ще більшою правдою є, що нині цей закон діє зворотньо: десятки, сотні й тисячі людей вбирають у себе невичерпне багатство шевченківського вогню, силу і правду його слова. Ці ідеї живуть у творах Франка, Лесі, Грабовського, Грінченка, вони ж і у поезіях Ліни Костенко, Василя Симоненка, Миколи Вінграновського. Тому з вірою й гордістю можемо заявити, що шевченківський національно-революційний дух живе, “він ще не вмер”, як живе Франків “Вічний революціонер”, як не вмер український народ, що продовжує виборювати у нерівній боротьбі право на власне економічне і духовне життя, право на волю і щастя, а тому й сьогодні, на повну силу звучить заклик Шевченка “борітеся — поборете”. Цьому заповітові мусимо бути вірні не лише тим, що будемо його пам'ятати й повторювати, але в першу чергу — ідеями і чином, які з нього випливають. “Лиш боротись значить жить” — така мусить бути наша першочергова відповідь на шевченківські заповіти.

Богдан Горинь
Березень 1967 р. селище Явас, Мордовія, концтабір № 11.

До перелiку