Публікації

Про Євгена Адамцевича ми почули на початку 60-х років, коли після закінчення Київської консерваторії почали працювати в Сумському музичному училищі. Якось після одного заняття з народної музичної творчості, яке вів Валентин Володимирович, до нас підійшли студенти-роменці і розповіли, що в Ромнах на базарі часто співає кобзар... Це і був Адамцевич. Валентин Володимирович загорівся бажанням зустрітися з народним співцем, і влітку 1963 року ми поїхали до Ромна.

Хата кобзаря знаходилась, як мені пам’ятається, на околиці міста на високій рівнині, від якої до низу йшов глибокий узвіз, де проходила залізниця. До помешкання ми добирались вузенькою стежечкою над самим узвозом, і я подумала, як небезпечно щоденно ходити Євгенові Олександровичу такою дорогою.

Адамцевича ми зустріли на дворі. Він тесав сокирою дошки, ладнаючись ремонтувати дах хати. Це був худощавий, високого зросту сивий чоловік. Його спокійне, дещо бліднувате обличчя виражало добросердність. Познайомившись із нами, він залишив своє заняття, запросив до господи, познайомив з Лідією Дмитрівною, своєю дружиною.

На наше прохання дозволити записати його репертуар на магнітофонну плівку відгукнувся доброзичливо і без розмов узяв до рук бандуру. Ми уже знали. що у його репертуарі є дума, але почав він з пісень. Тут ми записали ряд родинно-побутових пісень (“У неділю рано”, “Через мої ворітоньки зозуля летіла”, “Із-за гори ворон кряче”, “Налетіли журавлі”, “Ой попливи, вутко”), баладу “У Києві на риночку”, а також історичні – про Морозенка, Палія, козацьку “Ой не пугай, пугаченьку” та інші. Після цього Євген Олександрович став готуватися до виконання думи, кажучи, що “треба настроїть себе на цей лад”. Як відомо, це була дума “Євшан-зілля” (слова М. Вороного). Виконання думи Адамцевичем нас приголомшило. Вражало не лише вільне володіння технікою епічної мелодекламації, але й надзвичайно віртуозний інструментальний супровід. Під час співу обличчя кобзаря змінювалось, ставало схвильовано-натхненним. Він ніби “театралізував” виконання думи і в пориві артистизму якимось стихійним внутрішнім єством вносив у рецитацію, поруч з суто традиційними кобзарськими інтонаціями, драматичні, а іноді пісенно-ліричні звороти, які відповідали змістові твору. Бандурист “грав” і мімікою, і всією своєю фігурою, вигукував, переходячи з п’яно на форте... Його голос, невеликий за силою та діапазоном, дещо глухуватий за тембром (можливо тому він не так добре фіксувався на магнітофонних записах), у живому звучанні виразно лився у простір і кожне слово, кожна інтонація глибоко западали в душу слухача. В цьому, можливо, полягала неповторність його кобзарської індивідуальності.

Запам’яталось нам також виконання Адамцевичем власних творів “У неволі”, “Слава нашим космонавтам” та ряд жартівливих... 

На закінчення Євген Олександрович виконав “Долю темного”. Схвильовано, як крик душі прозвучали слова:

Кобзо ж моя, пораднице,
Струни золотії,
Порадь мене, відраднице,
Розвій тяжкі мрії.
Туга моя, що, світ білий,
Тебе я не бачу,
За тобою, любий, милий.
День і ніч я плачу...

“Я співаю її для себе”, - сказав схвильований кобзар. Ми мовчали, вражені почутим.

Потім Євген Олександрович розповів, як багато душевних та фізичних сил поклав він на опанування кобзарської справи. Шанобливо говорив про свого учителя, роменського бандуриста Мусія Олексієнка, якого вважав великим майстром епічної декламації. Особливо цінував Євген Олександрович у ньому віртуозне володіння бандурою, “школу” гри на якій він перейняв і удосконалював упродовж усього творчого шляху.

Що стосується домашнього побуту, то запам’яталась мені чиста і простора кімната, у якій стояв великий стіл, дві лави та ліжко. На стіні висів великий портрет Тараса Шевченка, обрамлений великим рушником. Я звернула увагу на портрет, і Адамцевич сказав: “А як же без нього. Шевченко – наш батько, а ми його діти”.

Розпрощались ми уже ввечері, щиро дякуючи старцеві за подаровану нам насолоду слухати його гру і спів.

Удруге ми зустрілися з Адамцевичем у лютому 1968 року вже у Сумах. Він приїхав разом з Лідією Дмитрівною на запрошення Валентина Володимировича для участі в організованому нами фольклорно-етнографічному концерті, який проходив у залі Сумського музичного училища. Виконав тоді бандурист думу. Його емоційно-схвильована рецитація справила сильне враження на слухачів, які переповнили залу. На їх прохання кобзар виконав власні пісні “Про космонавтів”, жартвливі “Кумасенька” та “П’ятнадцять діб”.

Майстерна гра та спів бандуриста заворожила і присутніх на концерті наукових співробітників Інституту фольклору та етнографії АН України З.Василенко, Н.Шумаду і А.Муху. Резонанс виступу був настільки великим, що невдовзі до Адамцевича в Ромни приїхав із АН України О.Правдюк, який також записав репертуар бандуриста, а згодом видав і книгу про нього.

Другого дня після концерту ми проводили Євгена Олександровича та Лідію Дмитрівну Адамцевичів на автовокзал...

Пройшли роки, але в пам’яті не зітерлися хвилюючі моменти зустрічей з талановитим співцем і поетом, неординарною особистістю, Кобзарем з великої літери. Ми були раді, що нам пощастило “відкрити” нащадкам майстра народної епічної традиції і своєчасно записати на магнітофонну стрічку оригінальний стиль інтонування, повний напруги і драматизму, в якому яскраво проглядають риси великого кобзарського мистецтва минулих століть.

З книги “Євген Адамцевич” циклу “Кобзарі, бандуристи та лірники Сумщини”. Суми. Видавництво “Собор”. 1999 рік.

До перелiку