У холодну ніч на 21 січня 1978 року на вершині Чернечої гори у Каневі, біля пам'ятника Великому Кобзареві спалахнула полум'ям людина. Але тоді про цю велику національну саможертву Україна не дізналася. Вранці до місця самоспалення невідомої широкому загалові людини прибули відповідні служби міліції та представники служби держбезпеки. І зрозуміло, що подія не набула розголосу.

Уперше про це самоспалення заговорили, коли наша країна звільнилася від "дружніх обіймів" Російської імперії, себто після проголошення державної незалежності України. Лише тоді дослідникам відкрився доступ до кримінальних справ пов'язаних з ім'ям самоспаленого, зокрема, до "Справи № 1190 у звинуваченні гр-на Гірника Олексія Миколайовича у злочинах передбачених ст. ст. 54 Ж-10, 54-10, ч. 1 КК УРСР" і "Справи № 4953 за фактом самогубства гр-на Гірника Олексія Миколайовича". Нині ці справи зберігаються у прокуратурі міста Канева.

Перед тим, як піти у вічність Олекса Гірник розсіяв перед Шевченковою могилою на оглядовому майданчику і по схилах Тарасової гори тисячу листівок. Ці листівки стали його вогненним протестом проти духовної смерті рідного народу:

"ПРОТЕСТ ПРОТИ РОСІЙСЬКОЇ ОКУПАЦІЇ НА УКРАЇНІ!
ПРОТЕСТ ПРОТИ РУСИФІКАЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ!
ХАЙ ЖИВЕ САМОСТІЙНА СОБОРНА УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА!
РАДЯНСЬКА, ТА НЕ РОСІЙСЬКА!
УКРАЇНА ДЛЯ УКРАЇНЦІВ!

З приводу 60-річчя проголошення самостійності України Центральною Радою.
22 січня 1918 р. - 22 січня 1978 р.
На знак протесту спалився Гірник Олекса з Калуша. Тільки в цей спосіб можна протестувати в Радянському Союзі".
Цей вчинок став вінцем багаторічної боротьби вірного сина України проти тотального нищення України, нівелювання української мови - головного джерела української духовності й самобутності. Цьому вчинку передували постійні приниження, переслідування та ув'язнення. Їх аж 11 років Олекса Гірник провів у тюрмах. Його тюремні університети почалися ще до довоєнний час. Він три роки просидів у польській тюрмі за те, що не один раз під час служби у польському війську заявляв офіцерам про право українців мати свою власну державу. А всі ці хто був на обліку польської політичної поліції були "переведені" на облік НКВС.

Про цю непересічну постать українського національного життя розповідає в ексклюзивному інтерв'ю для порталу www. kobzar. info син Олекси Гірника - народний депутат України Євген Гірник.

- Євгене Олексійовичу, розкажіть будь-ласка про походження своєї родини. Ви мабуть цікавилися своїм родоводом. Ким були Ваші предки?

- Я вивчав наш родовід. Прізвище у мене не шляхетське, але давнє. До речі, зберігся хрест мого прапрапрадіда з 1848 року. Цей кам'яний хрест знаходиться у містечку Богородчани. Там, правда, викарбовано прізвище у трохи іншій транскрипції - Теодор Горник. Зберігся також хрест від 1895-го року. Дід Микола - батько мого батька, був одним з організаторів "Просвіти" в тих же самих Богородчанах. Тому я можу сказати, що, принаймні, від 150-ти років ми знаємо своє походження. Скоріше усього, що наше прізвище пішло від того, що предки прийшли з гір, а точніше з гірського селища Яблуниця.

У родині по лінії батька були міщанами і займалися кушнірством. Чимось особливим вони не виділялися, однак свято берегли пам'ять про рід. Хочу сказати, що досить цікаво - так походити по цвинтарі і позгадувати своїх предків. Дід по матері, мати мала прізвище Петраш, був одним з організаторів будівництва церкви у Богородчанах, у 1937 році її було освячено. Словом, рід мій з глибокими українським корінням.

- Було б цікаво від Вас почути розповідь як Ви виховувались, які традиції існували у Вашій сім'ї, як Вам запам'яталися дитячі роки?

- Я не можу сказати, що нас виховували якось інакше, ніж в інших свідомих галицьких родинах. Життя, а це було у 50-ті - 60-ті роки, було досить важким, незважаючи на те, що зараз кажуть, що в радянські часи у нас було щасливе дитинство. Нічого подібного. Щасливого дитинства не було. Довший час батько, після таборів, взагалі, не міг знайти праці за спеціальністю.

Звичайно, нам давали безплатну освіту. Проте, я не бачу у цьому якоїсь особливої заслуги радянської влади, бо всі країни мають безкоштовну середню освіту. Але так порівнюю своїх дітей, теперішнє оточення - скільки всього мають теперішні діти, та й навіть 10-15 років тому, і що мали ми. Я, наприклад, до класу восьмого не мав спортивного костюму і в звичайному костюмі ходив на фізкультуру. Хоча у спортшколі - займався легкою атлетикою, та й іншими видами спорту - то там вже видавали інвентарні костюми. А батьки не були спроможні купити, не мали за що - і я не мав до них ніяких претензій, що вони не мали можливості купити мені спортивний костюм чи інвентар. Чи якісь інші необхідні речі. Це так з приводу навчання.

Виховання… Звичайне виховання. Був одразу охрещений батьками у підпільній Греко-Католицькій Церкві. Мав християнське виховання. Хоча у школі й не дуже це висовував на перший план, самі розумієте, не той час був.

Можливо, я відрізнявся від решти учнів тим, що батьки з самого дитинства відкрили мені очі про державу, в якій ми жили і що нас оточує суцільна брехня. Проте, розповісти комусь із своїх товаришів по школі я цього не міг. Але я вже з дитинства завдяки батькам розумів, що розповіді про щасливе дитинства - це омана. Мені також було відомо, що розповіді про щасливе життя в Україні - це міф і, взагалі, ми не маємо України. Що інші народи живуть краще, у більш нормальному середовищі і що в нас, відповідно, це становище рано чи пізно зміниться. Тобто, я вже мав тоді таке уявлення.

- Пане Гірник, спробуйте змалювати батька як особистість - які звички мав, чим захоплювався, що любив читати?

- Щоб розкрити повністю постать батька потрібно було б багато часу. Я спробую лише дещо її систематизувати. Спочатку хотів би наголосити, що батько любив читати Тараса Шевченка. Знав напам'ять вірші Кобзаря і перечитував багато разів. І нас з братом привчив до цього. Я в дитинстві мало не весь "Кобзар" знав напам'ять. І тепер, хоч і дещо призабув, але все ще знаю досить багато.

Батько мав два томи Шевченка, що вийшли у період хрущовської відлиги. Я забув якого року вони були видані. Нині я передав ці томики - до музею у Каневі. Було там, знаю, чотири чи п'ять заборонених творів, які не друкувалися ніколи за радянської влади, а в той час надрукували.

Саме словами Великого Кобзаря: "В своїй хаті своя й правда // І сила, і воля" він розпочинав більшість своїх листівок, розкиданих ним на Чернечій горі. У них він звертався до братів-українців, нагадуючи їм, що український народ, як і будь-який інший, має право вільно говорити рідною мовою, почуватися господарем на рідній землі і нікого не боятися у власному домі. "Своя хата - своя держава. Так розуміє Шевченко. Так ми розуміємо. Для поневоленого народу самостійна незалежна держава необхідна для його розвитку", - такими словами закінчувалися листівки. І саме задля втілення цієї великої ідеї приніс себе у жертву Олекса Гірник з далекого Калуша, що в Івано-Франківській області.

З того часу минуло вже більше двадцяти п'яти років. Понад десятиліття ми маємо незалежну Українську державу. Але чи українську? Чи можна її так назвати, коли повсюдно з "благословення" найвищого керівництва держави панує російська мова?

Мабуть, сьогодні як ніколи нам варто звернутись до подвигу вірного сина України, надихнутись його патріотизмом і самозреченням в ім'я життя і розвитку Української держави. Нам щоб виховати повноцінне суспільство з високим рівнем національної самоповаги та гордості, з яким будуть рахуватися у світі ми постійно повинні звертатися до прикладів із життя наших героїв. Я вдячний, що портал www. kobzar. info взявся розповісти про одного із них - Олексу Гірника.

- А які твори Великого Кобзаря справили на Олексу Гірника найбільше враження? Якими він найбільше захоплювався, цитував часто?

- Найбільше любив вірші "Розрита могила", "Іржавець", "Холодний яр". На ці вірші звертав особливу увагу і не один раз цитував. Між іншим, я один раз погорів на вірші "Розрита могила". Батьки не сподівалися, що я у школі її розкажу так просто, без будь-якої задньої думки. Правда, вчителька досить лояльно до цього поставилася. Просто сказала мені, щоб більше я цього не робив. Вона ж то розуміла, що "Розрита могила" в той час була заборонена.

- А які чисто людські риси ви хотіли б відмітити у батька?

- Мій батько був дуже правдивим чоловіком. Він генетично не міг говорити неправду. Ніколи не брехав. Можливо, це була одна з причин, за що його й арештовували. Тому що в цивілізованому суспільстві його просто не було за що садити - ні за Польщі, ні за радянського режиму. І, до речі, можливо, його і тримали за це на роботі, бо не крав у радянської влади.

Але при тій його чесності батько вмів берегти таємницю. Наприклад, про всі його наміри, про написання тих листівок, ми нічого не знали. Він це робив, можливо, впродовж декількох років і не признався до самого останнього моменту. Ми абсолютно нічого не підозрювали. Батько ж був членом ОУН і там його, очевидно, навчили берегти таємниці.

Мій батько дуже любив грати в шахи. За грою в шахи спілкувався і таким чином знайшов для себе багато друзів. Останні роки він жив у Калуші і вважав себе калушанином. Отже, всі калушани, які знали батька, підкреслювали, що про його погляди дізнавалися якраз під час гри в шахи. До нас дітей був досить строгим і вимогливим, але справедливим.

- Ваш батько у 60-их роках уперше відвідав могилу Тараса Шевченка у Каневі. Чи запам'яталися Вам його враження від подорожі? Як він про це згадував?

- Звичайно, що розказував. Є навіть фотографії. Але я був тоді ще досить малим хлопчиком, щоб запам'ятати всі батькові розповіді. Лише пам'ятаю, що у нього було сильне враження від побаченого. Були вони разом з мамою, мама про те не раз згадувала. Нині вже досить важко всі ці розповіді відтворити. Пам'ятаю тільки одне, що батько їздив до Шевченка разом з мамою. І лише тоді, коли наважився на цей вчинок, то поїхав сам…

- Пане Гірник, чи зазнавала ваша сім'я після цього трагічного вчинку батька якихось утисків з боку влади, обмежень у правах?

- Відразу хочу сказати, що ми не одразу взнали, що там сталося, допоки мама не привезла батька з Канева. Вона нам нічого не розказала. Нам нав'язували думку про нещасний випадок і КГБ взяло розписку про нерозголошення тієї справи. Я не можу сказати, що був якийсь особливий тиск, зрештою я тоді якихось високих посад не займав. Я був інженером і особливого кар'єрного росту не сподівався, бо для позапартійних і дітей репресованих в наших краях були обмеження.

Зрештою свою політичну діяльність я активно розпочав у 1988-му році, у часи перебудови. А раніше, окрім розмов "на кухні", у колі друзів про те що діється в Радянській імперії якоюсь особливою діяльністю я не займався. До героїв застійних часів я себе віднести не можу.

- А щодо обмежень в правах

- Тут варто відзначити, що до 80-их років ні мені, ні мамі не дозволялося виїжджати до родичів в Польщу. Можливо, через те, що хтось передав на радіостанцію "Свобода" про вчинок батька в Каневі. І в передачах ця тема досить часто звучала. Пізніше її забули і згадали аж наприкінці 80-их. Перший раз за кордон я поїхав у 89-му році. Мама раніше - на початку перебудови у 86-му. Вона, принаймні, розказала родині в Польщі про батьків вчинок.

- Тисячу листівок приніс Олекса Гірник до своєї Голгофи - і майже кожна з них несе якусь нову думку. Не механічне переписування, а роздуми людини, яка хотіла своєю мученицькою смертю зупинити нищівний процес, який загрожував смертю його нації. Чи були знайдені останнім часом нові екземпляри цих листівок-протестів?

- Справді, виявляється, що листівки відрізняються одна від одної. Цю справу досліджує Михайло Іщенко. Він встановив, що було 8 типів листівок. Тобто батько писав це, напевно, багато місяців, якщо не років. І не під копірку. Не можу сказати скільки часу він їх писав, але якщо б він писав їх під копірку, то вони б були однакові за змістом, а так, принаймні є їх вісім типів.

Він не всі забрав з собою і не всі листівки знайшли. Цікаво, що навіть люди, які оглядали те місце не залишались байдужими до них. Знаю, що одна людина, яка працювала тоді у міліції заховала собі листівку. І лише у час незалежності передав їх до музею. Потрібно відзначити, що цей міліціонер у ті часи дуже сильно ризикував. І навіть коли у нас був обшук, то не все знайшли. Так сталося, що у нас була стара, так би мовити, стайня чи комора. Отже, коли її перебудовували, то знайшли ще десь з десяток тих листівок.

Останній лист тата до матері кагебисти також не знайшли при обшуку. А мама згодом все ж таки його віднайшла.

- Як Ви вважаєте, чи нині належним чином висвітлений у пресі, на телебаченні цей небуденний епізод нашої історії? Чи хоча б нині у загальнонаціональному масштабі почуто заклик Олекси Гірника, з яким він виступив 25 років тому?

- Самоспалення задля привернення уваги проблеми духовного і політичного буття до нації - небуденна сторінка в українській історії. Перша публікація Іщенка про вчинок батька викликала дуже великий резонанс. А потім у 1993-му, році ще кілька публікацій з приводу 15-ї річниці, вони також сколихнули суспільство.

До 25-ти річчя від дня цієї події було чимало матеріалів у радіо, телебаченні, публікацій у пресі. Фондом захисту української мови ім. Олекси Гірника було організовано ряд заходів присвячених цій події та реалізації ідеї, за яку спалив себе батько. Отже ім'я Олекси Гірника працює. Можливо, менше ніж могло б працювати. Нині наше суспільство має дуже багато різних проблем і я не дивуюся, що багато людей не пам'ятають про цей епізод. А багато-хто і не знає. У цьому плані, я думаю, що особливий недолік є по лінії Києва і по лінії Канева, хоч на екскурсіях, які відбуваються у музеї на Чернечій горі про це самоспалення інколи розповідається.

У Каневі 8 чи 9 років ми витратили, щоб встановити камінь на місці самоспалення. Це далеко не перший знак на тому місці. Перший знак ми поставили у 1992-му році. Але його забрали в запасники музею. Потім там були лише написи і таке інше. Деякий час, взагалі, тільки калина була. Довга була дискусія з керівництвом музею, і особливо з міністерством культури з приводу того, що там має щось стояти. І це ж не біля самого пам'ятника. Батько беріг пам'ятник - відійшов ближче до алеї, досить далеко від монументу. Він не мішається до позиції і ніяк не принижує Шевченка. І не пам'ятник же стоїть, а просто відзнака, що така подія відбулася.

У мене навіть склалося враження, що хтось спеціально хоче замовчувати цю подію. У самому музеї нічого окрім листів більше не виставлено з цього приводу. Приїжджають галичани, які знають, - то проводять екскурсії, а якщо нема охочих - про це мовчок.

У Київському музеї також нічого не виставлено. Хоча б яку згадку помістили - це ж Шевченковий музей! Згадку, що була така людина - віддана Україні і Шевченкові. Тобто з боку наших ідеологічних установ, особливо з боку міністерства культури, є якийсь прихований саботаж. Як раз там, де можна було б пропагувати українську ідею. Особливо це стосується дітей, бо ж приїжджають і в Київ, і в Канів, у музеї ходять - а належних згадок про таку подію нема. Я вже не кажу про підручники з історії…

- На кому, на Вашу думку, лежить відповідальність за цей стан?

- Я хотів би висловити моє незадоволення діями міністерства культури і гуманітарного блоку уряду у питанні вшанування пам'яті людини, яка із любові до України та Шевченка піднялася на найвищий рівень самопожертви. Ці установи просто саботують виховання молодого покоління тим, що відкидають такі моменти нашої історії.

Хочу наголосити, що у той же час про Павлика Морозова, Зою Космодем'янську нам досі нагадують, хоча вже доведено науково, що їхні вчинки були далеко не такими як про них говорить ідеологічна легенда. А тут же в дійсності усе було, усе документально доведено. Однак, ведеться політика замовчування. І у його результаті маємо насмішкуватий вислів наших недоброзичливців: "О, хохли - та вони готові лиш сало їсти, а на вчинок, на справжній героїзм нездатні".

А коли б нинішня влада була по суті своїй українською, тоді таких висловів не було і відсоток тих, хто прагне покинути рідну землю був на порядок менший. У країні, яка себе поважає про постать, яка пішла на самоспалення задля права нації на вільний розвиток вивчався б у школах. Будемо сподіватися, що колись і у нас такий час настане.

- З вірою, що сподівання, про які ви говорите збудуться в нашій державі дякую Вам за розмову.

Розмову вела Наталка Давиденко