Коли мої ровесники наприкінці 50-х, початку 60-х приносили присягу будівника комунізму, я біля могилки Опанаса Марковича приносив Присягу Роду. Та вона дуже мало відрізнялась від тієї присяги будівника комунізму. Хиба тим, що клявся у вірності Батьківщині, а не Державі, обіцяв служити Людям , а не владі. Клявся донести до них Правду Роду і правду про Рід...

В ті часи, коли нинішні „ганьбісти”, смиренно сиділи по своїх закутках і на зборах старанно аплодували зверхникам, я не визнавав радянської влади. Чужою вона була мені. Діда, учасника Льодового походу Лавра Корнилова, Миколу Вербицького-Антіоха – розстріляли разом з заручниками, коли в 1922 році в Чернігові єврей-студент застрелив якогось жида з ВЧК. Тоді ж знищили родове склепіння Вербицьких-Рашевських-Голіциних, де був похований мій прадід- автор рядків „Ще не вмерли України”, друг останніх днів Тараса Шевченко, столовий дворянин Микола Андрійович Вербицький Антиох. Це в пам’ять Шевченко він разом з побратимами Тадеєм та Йосипом Рильськими, що разом з ним писали ці рядки, зрікся дворянства (нащадку багатого козака Павлу Чубинському і зрікатись не було чого. Він став дворянином по чину –дослужившись до дійсного статського радника). На його похованні молодший його побратим Михайло Коцюбинський охарактеризував його, як „народного руського вчителя”, що життя своє віддав служінню Людям, а не владі.Хто після чверть столітнього заслання повернувся в Україну Українцем...

Уже давно звернув я увагу на те, що більшість біографів-шевченкознавців основну увагу приділяють творчості поета, акцентуючи на роках кріпацтва, заслання. І мало написано про його душевні почуття, зокрема про його кохання. Адже він, крім усього, що стосується його геніальності, був ще й хлопцем, парубком і, нарешті, реальним мужчиною.

Це сталося двадцять із гаком років тому, коли я шукала експонати для експозиції державного заповідника-музею М.Гоголя, що будувався тоді у Полтаві. До моїх рук потрапила книга «Тарас Шевченко. Малярство. Графіка. 1830—1847 рр.». Я стала уважно вдивлятися в обличчя людей, які отримали безсмертя завдяки малюнкам Тараса Григоровича, зробленим під час гостювання в їхніх маєтках у 1843—1845 роки. Зупинила увагу на роботі під номером 30, підписаній «Портрет невідомих» — жіночий і чоловічий портрети олівцем, намальовані на одному аркуші у 1840—1843 роках у Петербурзі.

Садиба належала Києво-Стрітенській церкві, що стояла на протилежному, непарному, боці вулиці. З середини ХІХст. в садибі містилися два невеликих будиночки - одно- і двоповерховий.

В одноповерховому будинку №38 мешкав відомий український художник І.Сошенко (1807-1876). В 1834-1838рр. він навчався в Академії мистецтв, 1835р. познайомився в С.-Петербурзі з Т.Шевченком і сприяв його викупові з кріпацтва.

...Те, що улюбленого поета української нації поховали у невеличкому містечку Каневі Київської губернії, виглядає дуже символічним. Щоправда, сам Шевченко ніяких вказівок стосовно цього нащадкам не давав. А знаменитий “Заповіт” було написано за півтора десятка років до того, як він вперше побачив ці місця. Тарас Шевченко плив човном до села Прохорівки, де мешкав його друг, перший ректор Київського університету Михайло Максимович. Краєвид так сподобався поетові, що він вирішив купити тут землю, збудувати будинок і з сім’єю (!) назавжди переїхати у цей благословенний край із сльотавого Петербурга. До втілення мрії залишалось небагато. Був уже намальований план простої селянської хати, в якій поет мав відчути справжнє людське щастя, у Петербурзі чекала молоденька красуня-наречена. Але... Замість сімейного раю у Ка­неві постали дві могили. Висока і знана – самого поета, і забута до недавнього часу – його нареченої.

У 1962 року в часописі "Лікарський Вісник" (Чикаго) було надруковано працю В.Плюща (1903—1976) "Медицина України за часів Тараса Григоровича Шевченка". Із зрозумілих причин вона залишилася невідомою для широкого загалу медиків України.

Василь Плющ (Мюнхен, Німеччина)

Усім освіченим людям відомо і аж надто відомо, що понеділок — день критичний або просто тяжкий і що з понеділка ні одна хоч трохи освічена людина не розпочне нічого поважного; краще вже пролежить цілий день і, хоч яка б там була пильна справа, вона й пальцем не ворухне. Та й справді, — як добре розважити — коли ми задля нікчемного срібника зневажатимемо святі заповіти старовини, що ж тоді з нас буде?

Незабаром після цілопалення "Тни Наполеона" з галасом зявились на світ "Мертвыя души". "Библіотека для чтенія", а разом з нею й статечні, добромисні люди вилаяли книжку й автора, назвавши книжку брудною й аморальною, а автора "сіятелем плевел" на ниві виховання благородної молоді. Та не зважаючи на перестороги охоронителів моральности й охоронительниць російського слова, "Мертвыя души" швидше від птахів небесних розлетілися по широкому царству російському.

Єсть у нашому величезному православному царстві російському невелика благодатна країна; така собі невелика, що в ній примістились би чотири німецькі держави, з Францією на додачу; а живуть на тій невеликій земельці різномовні народи, й поміж ними народ російський і то найправославніший.

Село!... Гай-гай, скільки любих, чарівливих образів прокидається в моєму старому серці з цим дорогим для серця словом! Село... І от стоїть передо мною наша вбога, стара, біла хата з потемнілою соломяною стріхою та чорним димарем; біля хати на причілку — яблуня з червоно-бокими яблуками, а круг яблуні — квітник, улюбленець моєї незабутньої сестри, моєї терпеливої, моєї ніжної няньки; біля воріт стоїть стара розлога верба з засохлим верхівям, а за вербою — клуня, оточена стогами жита, пшениці й усякого збіжжя, а за клунею косогором піде вже сад, та який сад!

3аманулося мені торік зустріти нашу чудову українську весну денебудь далі від міста, хоч от би й од такого, як сповитий садами наш золотоверхий Київ. Весна в місті не втрачає своєї принадности, але все таки це — місто, а мені захотілося самотнього тихого куточка. Ця поетична думка виникла в мене в початку або в половині квітня, — добре не памятаю.

Так от ми вдвох із приятелем, чи то пак із родичем, поїхали в гості до молодих; покинувши нібито недужу кузину вдома міркувати на безділлі, як їй поводитись з отою чарівною сусідкою-вискакулею. Виїхавши з села, а потім із липового темного лісу, ми опинились на звертистій маловничій дорозі, що вилася широким полем, на якому де-не-де стояли величезні суховерхі дуби.

Якщо Ви, ласкавий читальнику, — прихильник рідної старовини, то, коли будете проїздити через місто Прилуку полтавської ґуб., ражу вам спинитися на добу в цьому місті (якщо ж це трапиться не восени й не зимою, то можна й зо два дні пробути) та, по-перше, познайомитись із отцем протоєреєм Іллею Бодянським], а, по-друге, з оцим самим пан-отцем Іллею відвідати напів-зруйнований Густинський манастир, що по тім боці річки Удая верстви зо три від м. Прилуки. Можу вас запевнити, що не пожалуєте.

Розлучаючись з моїм проводирем, не думав я тоді, що на довго-довго з ним розлучаюсь. Я тоді думав, що, може, на той рік поїду знов по Україні з доручення Київської Археоґрафічної Комісії, побуваю в Чернігові, а з Чернігова поїду через Ніжен до Прилуки й по дорозі подивлюся на хвалену церкву, збудовану коштом поміщиці К.

Жив у місті Крюкові, що за Дніпром, проти Кременчука, багатий-пребагатий чумак Роман. Що Божого літа виряжав він дві валки, возів щонайменше з двадцять кожна, — одну на Дін по рибу, а другу до Криму по сіль. На першу Пречисту чумаки, його наймити, верталися до міста Крюкова.

Одноманітно минула зима на хуторі. Прийшов великий піст; одговілися, піст проводили й Великодня святого діждалися. На святах, коли господарі поїхали до пан-отця Нила вгості, Лукія сам-на-сам із своїм сином удруге повторила ту саму сцену, що й на Різдвяних святах, тілько що тепер вона вже вперше наділа нову спідницю й юпку, а голову повязала шовковою хусткою, — все це, як знаємо, були дарунки старого Якима.

Тихо й безтурботно линули години, дні, місяці й роки на благодатному Якимовому хуторі. Якимові комори начинялися всяким добром; воли й корови його та всяка інша худоба множилася й гладшала. Чумаки його що Божого літа верталися з дороги з великим прибутком; бджоли його тричі за літо роїлися, так що самого тілько меду продавав він щороку сот на пять, коли не більше, карбованців, не кажучи вже за віск.